Софі Оксанен - Норма

– Від цих друзів лише одні прикрощі.

– Друзів… Яких друзів?

Марґіт знову почала прискорюватися, але «діазепам» уповільнив артикуляцію слів та заповнив рот тітки ватою. Тоді Норма подумала, чи у змозі ще Марґіт впізнати Ламберта. Чоловік відправився у Швецію разом із Рейо Россом десятки років тому і ніхто цю парочку не бачив у селищі Наакка з тих пір. Вони не приїхали навіть на похорони власних батьків.

– Ти маєш на увазі Рейо? У Рейо Росса є родичі? Може Ламберт приїхав з кимось із Россів?

– Росс? Не сміши! Було та загуло. Нічого туди копати.

Тітка скоріш за все була права. Мама подумала б так само. Вона хотіла тримати тих людей там, де їм належить, тобто у минулому. Але, якщо ніхто не підтримував зв’язок ані з Рейо, старим другом Ламберта, ані з Хеленою, то звідки Ламберт дізнався про нещасний випадок? Норма не пам’ятала, що саме було написано в некролозі, та чи було там щось про похорон. Цим займалася Марґіт. Газетна новина про цей випадок не згадувала маминого імені: «Жінка померла, впавши під потяг на станції „Сьорнеінен“. Поліція не знайшла доказів пограбування».

Норма клацнула, видавлюючи смужку з нових таблеток, та кинула картку в сумку. Запит номера вказав, що той був скритий або передплачений, та й адресу знайти неможливо. Мама б знала, що робити. У неї завжди були відповіді на всі проблеми, незалежно від того, знала вона чоловіка чи ні. Не дивлячись на те, що удавана веселість літнього радіо не пасувала до сьогоднішнього дня, Норма попросила водія таксі зробити звук голосніше. Їй було вже за тридцять і вона звикла, що мама вирішувала все ще до того, як проблеми занадто закручувалися.

Мати не залишила б її турбуватися про сумнівних виконавчих директорів, які переймаються власним волоссям, слідуючи законам електричного струму.

Маріон глянула на Альвара, який непомітно в знак заперечення похитав головою. Дівчини не було на панахиді. Ламберта також. У думках Маріон злилася, бо вона хотіла поговорити з Нормою першою.

– Ще кави?

Жінці, яка задала це питання, було десь близько п’ятдесяти років і вона складала враження людини, яка весь час була десь в іншому місці. Стримана посмішка з’явилася на її обличчі і залишилася на ньому навіть тоді, коли вона помилково пішла в чоловічий туалет та наткнулася на двері.

– Гарна церемонія. Саме таку Аніта хотіла б.

Знайомий тон Альвара розвіяв необхідність себе представляти. Він поводився так, наче вони були старими друзями покійної та довірився тому, що жінка не посміла б розпитувати більше, потайком звинувачуючи свою хитку пам’ять.

– Ми не знали, як вчинити, – мовила пані. – В офісі ритуальних послуг сказали, що в подібних випадках зазвичай роблять кремацію. Ми вирішили зробити похорон таким через мамин стан. Вона б дуже засмутилася, якби ми не зробили все традиційно.

Сестра. Отже, це була сестра Аніти – Марґіт. Жінка стояла у могили біля матері Аніти. Зовнішній вигляд Еллі Наакка був тендітним та відстороненим, дійсно настільки безладним, як розповідала Аніта.

Стара жінка, похитнувшись, здригнулася і піддалася пориву ридання, коли на гроб почали кидати землю і обтрушувати руки, наче давали втіху якомусь далекому знайомому. Вона не впізнала Марґіт і не могла усвідомити, що була на похоронах власної дочки. Це заспокоїло Маріон, але вона все ж таки сподівалася, що жінка зрозуміє, що відбувається, бо вона хотіла бачити сльози.

Альвар опустив руку на плече Марґіт та забрав у неї глечик з кавою.

– Я можу допомогти з обслуговуванням. Кінець поховальної церемонії був досить красивим.

– Ми так і не розповіли матері, що трапилося. Якщо будете з нею говорити, не здумайте згадувати про розлив мозкової крові, – сказала Марґіт. Ви, напевно, з пошти. Товариш Аніти по роботі?

Маріон вручила чашку кави своєму братові, щоб дати трохи часу подумати, але Альвар вже встигнув погодитися. Аніта, очевидно, не розповіла про своє звільнення і про нову роботу в перукарні «Туккатайка». Це не було чимось екстраординарним, бо люди постійно втрачають роботу, тому вона, напевно, не хотіла пояснювати й описувати нове робоче місце цій групі людей. Під час приймання їжі у промовах згадувалися сходи будинку Наакка та інша нікчемність – не більше за сміття. У словах було дуже мало спільного із справжнім життям Аніти. Маріон помітила, що пригнічений гнів знову піднімається у її грудях. Людей, які не знали покійну, не повинно було бути на проводі її у вічне життя. Це її розлютило б. Вона хотіла б, щоб гості пили вино, танцювали, щоб звучала «Абба» і щоб була Хелена, а не Ламберт. Коли священник читав промову, Ламберт шепотів Маріон, що вони з братом марно турбувалися і все йшло чудово. Ніхто не згадав про те, що трапилося з Хеленою і ніхто не пам’ятав Ламберта, навіть Маріон або Альвара. Час зробив своє діло.