Анастасія Нікуліна - Дім, у котрому заблукав час

Фаталісти казали: буде кінець світу. Час то лише початок, на черзі – здійснення усіх біблійних пророцтв – нищівні пожежі, повені, нашесть осатанілої сарани…

Оптимісти сподівалися: будемо жити вічно. Якщо зупинилися рукотворні годинники, то й біологічні не зрушать з місця, не стане старості, хвороб, кожен залишиться у тому віці, якого наразі досяг, такий собі ідеальний світ…

Ті, що звикли називатися реалістами, відкидали обидві версії. Казали: це тимчасовий збій, треба гуртуватися, шукати вихід, продовжувати спроби конструювання нових годинників, усе мусить стати на свої місця, не може бути світу без часу. Якось пережили календар майя і з цією халепою упораємось!

Та ніхто не міг пояснити, що насправді відбувається. Кінець світу уперто не наставав, повеней та пожеж було не більше, ніж зазвичай, популяція сарани теж плодилася в міру своїх природних можливостей, люди старіли, хворіли, помирали, як і раніше… біологічні годинники, вочевидь, зупинятись не збиралися. Все нібито було, як завжди, просто ніхто не знав, котра година і скільки хвилин. Знаходилися, звісна річ, і дзиґармайстри, котрі й далі намагалися зробити бодай якусь подобу годинника – щиро вірили, що саме їм судилося повернути людству його втрачений час, але… новостворені годинники так і не запрацювали, ніби хтось силою утримував їхні стрілки на місці. Електронні теж не бажали рахувати час. Сонячні показували, котра година, доки небокраєм рухалося сонце (то тут, то там на будинках, а то й просто на асфальті були нашкрябані крейдяні циферблати – люди «конструювали» собі сонячні годинники), та надходила осінь – час похмурих дощових днів, а ще були ночі – коли небо вщерть затягнуте брудно-сизим лахміттям хмар, що й рятівник-місяць не прозирає…

Насправді час нікуди не подівся. Це було зрозуміло з того, як завше невідворотно ніч відповзала до якогось лише їй відомого виміру (аби перебути день), поступаючись місцем ледачому, напівсонному світанку. З того, як ранок непомітно, крапля за краплею, переливався у день, а опісля до вікон вкотре підступали волохаті сутінки.

І звісно, невблаганно наближалась осінь.

…Богдан повільно сунув вулицею – стомлений, голодний, злий. До роботи він сьогодні знову не дістався – транспорт так і не запустили, а йому було на інший кінець міста, автівки він не мав. Зателефонувати теж ніяк – мобільний зв’язок досі не відновили. Треба вертати додому. Годі дивитися на переляканих людей довкола, на схарапуджене місто, просякнуте їхніми страхами. Ні, додому. А раптом Мира повернулася?

Якщо вона вдома, вони разом приготують вечерю (точніше, приготує він – Мира його просто надихатиме), повечеряють, візьмуть Грубаса до себе на ліжко, залізуть усі троє під теплий вовняний плед і будуть просто мріяти. А мріям не потрібен час. Мрії живуть у безчассі. Не треба їм телевізора з футболом та серіалами, не треба навіть повернення соцмереж із їхнім штучно вигаданим життям, не треба часу.

Тільки вони троє – хлопець, дівчина і кіт. Якби вона повернулася. Чого йому раніше це на думку не спадало? Богдан пришвидшив крок. Здійнявся колючий порив вітру, хлопець зіщулився, підняв комір куртки, роззирнувся. Ця самотність така осіння…

А що, як годинниковий час зник не випадково?

…Маленьким хлопчиком він завше дивувався, як то влаштовані годинники, міг довго розбирати і роздивлятися котрийсь із них, дорослі навіть жартували – бути малому годинникарем. Його батько був годинникарем. А шестирічний Богданко уявляв себе маленьким жителем великого складного механізму, дозволяючи своїй уяві вільно вести його за собою, – крокував коліщатками, видирався на великі шестерінки, з ніг до голови вимащувався у мастилі… А потім повертався у реальний світ, і так йому хотілося сконструювати власного годинника, такого хитромудрого та незвичайного, щоб усі просто очманіли. Він навіть потай малював годинники зсередини останніх сторінок своїх шкільних зошитів, один химерніший за інший – у вигляді замків, колоній чи й цілих світів, які належали тільки йому – своєму володарю, своєму годинникарю, котрий міг, коли забажає, зупинити час і знову зрушити його з мертвої точки відліку. Бути маленьким усемогутнім божеством – хіба не казка? Дарма, що дорослі сварили його за ті розмальовки – потай вони пишалися, що в малого є велика мрія…

Годинникарем він не став. Якось загубилася ця дитяча мрія у вирі нестримного дорослішання, та й хто б то з доброї волі у наш час мріяв би працювати годинникарем… Усі прагнуть вивчитися на економістів, менеджерів, юристів… перекладачів – словом, працювати головою, а не руками. Нічого не створювати, натомість мати все. Переливати з пустого в порожнє. Десь так він мислив у хвилини найтяжчої безнадії, коли його чарівні дитячі сни перетворилися на зловісні дорослі кошмари, де він був уже не володарем, а безпорадною піщинкою, що застрягла у жорнах велетенського годинникового механізму, який перемелював час… А тепер – де він, той час? Де секунди, хвилини, години, дні, місяці? Однієї ночі усі показники плину часу дивним чином щезли з людського світу. Як поспішати на роботу? Призначати побачення? Планувати свій день, урешті-решт?