Надія Гуменюк - Квіти на снігу

– Чому це вони саме тебе розпитували?

– Ти забув, як нас іще з першого класу дражнили? «Молодий молоду покотив по льоду…»

– «…Уставай молода, бо холодна вода», – засміявся я. – Моя мама тебе завжди невісточкою називала.

– От через те, мабуть, і питали.

– Мені краще піти звідси…

– Навіть не думай! Не відпущу! Піде він… Куди? Хто тебе чекає? А про молодого й молоду… То я так, просто нагадала тобі, думала, забув. У селі про це вже давно ніхто не пам’ятає. Та й ті шукальники-питальники самі не вірять, що ти міг із такої далечини аж до села дістатися. Ще ніхто звідти не повертався. Думають, що ти десь там, у тайзі, заховався в якійсь барложці, а може, і загинув дорогою… Що більше часу пройде, то певніше вони так думатимуть. А там щось зміниться. От побачиш, щось зміниться! Не може так бути весь час. Не покидай мене. Я ж… Я без тебе помру!

– Ти щось сказала? Ні? Мабуть, мені просто почулося. Та куди ж ти пориваєшся? Чого навіть у сні тулиш до себе свою торбеху писану-вишивану, ніби в ній твоя доля схована? Що тебе так тривожить? Кого ти боїшся? Ну-ну, спокійно, спокійно. Ось випий ще трохи настоянки й спи. Усе минеться. Синці зійдуть за кілька днів, зламані ребра зростуться. Думаєш, звідки цей старий знає, що в тебе ребра зламані? О, я багато знаю, багато, зеленоока. Поспи ще трохи. Я посторожу.

То було дивовижне літо. Не вельми спекотне, але й без набридливої мокви, яка так полюбляє наш озерно-лісовий край. Спочатку я тільки підглядав за ним крізь щілинку між причілковими снопами. Бачив, як поступово змінюється колір трави зі смарагдового до темно-зеленого, як з-під високих трав’яних хвиль, ніби з-під океанських вод, несподівано випинаються, випливають і вибухають різними барвами острівці квітів, як вони, млосно поніжившись під теплим небом, знову зникають, пірнають у глибини часу, наче в океанські води, аж до наступного літа. Як наливаються соками плоди, шерхне й потроху рудіє картоплиння, як усе нижче опускаються важкі круглі корони соняхів.

То було наше літо. Райське літо. Тітка Ганна тільки зрідка навідувалася на хутір із села, де тяжко домучував свій вік її покалічений артритом батько. Тож Соломійка, схожа на бджілку, притрушену сонячним пилком, поралася за двох: сапала город, носила воду з калабані на огіркові грядки, зжинала серпом бурячиння для теляти, виганяла корову на випас, годувала цілий виводок качок. Я дивився з горища, як вона клопочеться, й аж нетямився, так хотілося взяти в руки косу чи сапку, граблі чи пилку, стати поруч із Соломійкою. Але вона й чути про це не хотіла: «Береженого й Бог береже». І я нудився у своєму сховку та чекав ночі.

Ті ночі!.. Спочатку відчинялася ляда, крізь неї піднімався оберемок літніх ароматів – пахло то любистком, м’ятою й чебрецем, то суницями й чорницями, то свіжими огірками й кропом, то вишнями і яблуками-папірівками. Слідом за тими пахощами з’являлася Соломійка. Сонце м’яко промінилося крізь її смагляву шкіру й освітлювало горище. Пружні груденята, як налиті медовими соками яблука, падали мені до вуст. Ми раювали. Я божеволів від того сяйва, від тих доторків, від тих пахощів, від того ніжного туркотіння.

Якось, коли вона заснула біля мене, я тихенько спустився зі своєї схованки на землю. Підкрався до старезної груші, біля якої висіла коса. Торкнувся пальцем леза, що синювато сяйнуло проти місяця, і не стримався – збиваючи росу, пішов, майже побіг стежкою через город, до високих трав, що шуганули вже вище колін. Отямився, коли почув за спиною голосне схлипування.

– Чого ти, дурненька?

– Настрашилася. Прокидаюся, а тебе немає. Не роби так більше. Чуєш? Не роби! А раптом хтось побачить? Якщо з тобою щось станеться… Якщо, боронь Боже… Як я буду жити без тебе?

– Нікуди я не подінусь. Та й хто мене тут побачить, на хуторі? Он і ті вже не шукають, забули. Мабуть, і справді думають, що мене тайгові ведмеді роздерли.

– Ну й хай думають!

І все-таки мої трудові спуски на землю відтоді стали звичними, особливо в місячні ночі. Роботи на хуторі вистачало, і чоловічі руки ой як потрібні були. Кохання піднесло мене до небес і притупило почуття небезпеки на землі. Та й хто мав мене бачити? Три садиби розташовані на такій відстані від Соломійчиного обійстя, що з них ніц не вгледиш. А із села до Волошенюкового хутора й удень рідко хто навідувався, не те що вночі.

Того недільного ранку я прокинувся від сердитого чмихання автомобіля. Визирнув обережно – біля обійстя розверталася синя «Побєда». Ось вона, здійнявши хмару куряви на дорозі, хвацько пришвартувалася перед самісінькими ворітьми. Високий молодик з акуратною стрижкою, у начищених до блиску хромових чоботях впевнено відчинив хвіртку й попрямував через двір. Я чув, як він радісно привітався із Соломійкою, як вона запросила його до хати. Який знайомий голос! Та це ж… Господи! Касько! Як він за ці роки витягнувся, змужнів! Яким красунчиком став! Я на мить забув навіть про той застережливий холодок, який завжди відчував при рипінні хромових чобіт, вибрався зі своєї тісної схованки, стрімголов перекотився через копичку запашного сіна, скочив на ноги, нагнувся над лядою, рвучко підняв її.