Петро Лущик - Манускрипт з минулого

Ще раз поглянувши на знахідку, Павло важко зітхнув, заховав знайдене на дно своєї сумки і повернувся до перерваної несподіваним чином роботи…

Він устиг до вечора закласти отвір, заштукатурити, почекав, поки штукатурка висохне, двічі покрити вапном «кольору морської хвилі» спочатку утворений круг, а затим, щоб не виникло жодних приводів для невдоволення, ще й всю стіну.

Коли Павло переконався, що стіна висохла і жоден навіть прискіпливий ревізор не знайде навіть натяку на брак, годинник показував першу годину ночі. Слушно припустивши, що у такий час турбувати фурію даремно, Павло повечеряв залишками того, що залишилося від учорашніх покупок і ліг спати. Заснув майже одразу, навіть не встигши поміркувати про загадкову знахідку.

Стомлений напруженим минулим днем, Павло Загородній проспав ранок. Була вже десята година, коли він набрав номер фурії.

– Роботу зроблено! – повідомив він.

– І що, по-твоєму, я маю одразу все так кинути і з’явитися перед вами, тому що ви нарешті спромоглися виконати свою роботу? – почувся невдоволений сонний голос жінки. – Чекайте. Коли зможу – приїду!

І вимкнула телефон. Павло розгублено дивився на згаслий екран. Ситуація намальовувалася неприємна. Чекати з моря погоди було просто дитячою забавкою порівняно з тим, коли розлючена жінка з’явиться у цьому будинку. Це може статися через декілька годин, а може і пізно увечері.

Але вже точно не упродовж найближчих півгодини. Павло просто не уявляв, щоб така ефектна жінка з’явилася на людях заспана і без макіяжу. Та вона плаття вибиратиме добру годину, не знайде, і відправиться у найближчий бутик за покупками. Тобто у Павла є трішки часу, щоб хоч чимось заморити черв’ячка. Але не розхолоджуватися. Продавці найближчого магазину продуктів його вже знають, тому і не варто в останній день шукати нових знайомств.

Як і розраховував Павло Загородній, він устиг поїсти, прибрати після себе, передумати про заховану у сумці скриньку (витягувати боявся), і лише тоді побачив на порозі жінку. Цього разу вона була у синьому брючному костюмі, одягненому на голе тіло. Принаймні саме так вирішив Павло.

– Зробили, кажеш? – без привітання поцікавилася вона. – А де другий?

– Немає. Поїхав додому, – відповів Павло.

– Ти це зробив сам? – здивувалася жінка.

Павло знизав плечима.

– Подай-но лінійку!

Вона взяла протягнуту Павлом довгу будівельну лінійку і приклала до проблемної стіни. Розгледіла місце дотику. Просвіту не було.

– Бачиш – а ти говорив: австрійська цегла, австрійська цегла! – мовила жінка.

Вона відкрила сумочку і дістала декілька стодоларових банкнот.

– Твоя плата за роботу. Можеш узяти собі все, захочеш – поділишся з напарником. Я вмію бути вдячною, – сказала фурія.

Павло подякував і підняв з підлоги сумку.

– Ваші ключі, – мовив він.

Залишивши власницю квартири наодинці, Загородній швидко спустився сходами на вулицю, вскочив у вчасно підоспілий трамвай і поїхав до потрібної йому автостанції.

Дзвінок дав знати, що заняття на сьогодні закінчилися. Принаймні для третього курсу історичного факультету зі спеціальності «археологія». Валерій Пшеничний, молодий доктор історичних наук, закінчив лекцію, але замість того щоб попрощатися до наступної пари, застережливо підняв руку.

– Прошу хвилинку вашої дорогоцінної уваги, молоді люди! – зупинив він потік студентів, що саме народжувався. – Я розумію, що більшість із вас зараз зніматимуть стрес у найближчому кафе, але тамтешні власники не збідніють, коли ви замовите свої порції на п’ятнадцять хвилин пізніше. Увесь цей тиждень і, можливо, ще наступний я буду на міжнародній конференції у Ряшеві. Не забувайте, що наближається модульний тиждень.

– А хто його прийматиме? – озвалася вражена білява студентка, поставивши спільне для всієї аудиторії запитання.

– Мене тимчасово замінятиме Галина Василівна.

Аудиторією покотився шум. Галина Василівна Коломієць була найнебажанішим варіантом в усьому, а в модульний тиждень і поготів.

– Молоді люди, прошу врахувати, що найбільші винаходи та ідеї виникають саме у час змін, – заспокоїв їх доцент. – Китайці не дурні були.

– Але вони говорили, що «не дай вам бог жити у часи змін», – не вгавала настирна студентка.

Але Пшеничний знав, що відповісти.

– Усі чомусь зупиняються саме на цьому виразі, але мало хто знає його продовження: «…і не скористатися їхніми можливостями!» От я і побачу, як ви виконуєте східну мудрість. Ще запитання є?