Петро Лущик - Манускрипт з минулого

– Є! – підтвердив Лютослав і при цьому намагався вгадати, що зараз робить Благослава.

– Ти одружишся і народиш дітей. Первістковісину передаси те, що почуєш тут, а він уже передасть своєму сину. Запам’ятай: цей ланцюжок не має перерватися ніколи! Повторюю – ніколи! Інакше на твій рід ляже прокляття.

– І зрозумій – це не просто погроза, – продовжив Вар-ра. – На тобі і твоєму родові лежатиме відповідальність за долю Русі. Кому належатиме цей предмет – той і правитиме цією землею. Полякам – вони й господарюватимуть, угорцям – то вони. Потомкам Данила – лише тоді буде Русь!

– І для всіх нас важливо, щоб це повернулося до нащадків Данила, – знову озвався Данило Тобільський.

– Але ж княжих нащадків не залишилося! – розгублено вставив Лютослав.

– Це ти так думаєш! Як і Казимир! Як, за великим рахунком, і всі решта! У нас немає підстав переконувати їх у їхній неправоті.

Десь зовсім недалеко хтось забив у дзвони.

– Казимир в’їхав у замок, – здогадався Теодор Варра. – У нас мало часу. Повторюю: у нас немає наміру вмовляти тебе, Лютославе!

– Не треба мене вмовляти, – заспокоїв його і Тобільського юнак. – Я готовий. Куди мені подіти королівські регалії?

Тобільський з Варрою усміхнулися.

– Боюся, ти нас не зрозумів, юначе, і це добре, – сказав Данило Тобільський. – Регалії короля вже сховані в надійному місці. Тобі ми доручаємо зберігати таємницю, де вони лежать.

Із цими словами Тобільський прийняв переданий Варром скручений руркою пергамент.

– Бережи це більше своєї честі! Бережи до того часу, коли до тебе чи твоїх потомків прийде людина і зажадає віддати цей документ їй.

– Як я її упізнаю? – запитав Лютослав, розглядаючи напис на відтиску.

Значить, староста також знає, зробив висновок юнак. Цей вираз розуміння на його обличчі зауважив і Тобільський. Але він обмежився лише кивком голови. Натомість мовив:

– Його упізнають за такою ж справжньою печаттю. Людині, котра покаже тобі чи твоїм нащадкам печатку старости Дмитра Дедька, й належить віддати цей пергамент.

– Ти знаєш дім лихваря Уласа? – запитав Варра.

– Так.

– Підеш до нього і забереш те, що залишили йому ми. Покажеш ось цю каблучку. По ній він упізнає тебе.

Лютослав уже перестав будь-чому дивуватися і мовчки прийняв простягнутий перстень.

– Це все, що тобі треба знати. Головне, щоб у тебе були сини, котрим належить передати почуте тут, – закінчив Данило Тобільський. – А зараз, перед тим, як піти, можеш будь-що запитати. Потім можливості вже не буде. Ми з боярином залишимо Львів. У тебе є запитання?

Лютослав зам’явся.

– Ну?..

– Тільки одне, але воно…

– Тебе цікавить, чому ми з боярином Варром убили короля Юрія, – просто сказав Тобільський.

Лютослав широко відкрив очі. Саме це він хотів запитати.

– Так от, ми його не вбивали… Так-так, не дивуйся. Нікому з бояр не вигідна смерть останнього, до того ж бездітного короля, і не лише боярам. Тобі відомо, що два роки тому у Вишеграді Казимир, маркграф Карл та угорський король також Карл вирішили передати Руське королівство Польщі, адже у Юрія не було дітей. Для нас чим пізніше помре король Юрій, тим краще. Тому передчасна смерть правителя була вигідна тільки одній людині…

– Казимиру, – здогадався Лютослав.

– Так. Тому дивуватися нічого, що він так швидко назбирав військо і з’явився під стінами Львова. Ще?

Лютослав заперечливо похитав головою.

– Тоді йди. І знай: про те, що тут говорилося, ніхто не має знати! Одночасно про таємницю, передану тобі, знатимуть тільки двоє: батько і син. Більше – ніхто!

Лютослав кивнув головою і покинув кімнату. Опинившись на вулиці, він намацав під одягом таємничий пергамент і швидкою ходою попрямував до свого дому. Десь там, за стінами Нижнього замку, староста Дедько передавав самовпевненому Казимиру ІІІ королівські регалії руських королів. Лютослав не бачив обличчя польського короля, але мимоволі усміхнувся. Він знав, що незваний гість повезе до себе додому одні підробки.

Удома Лютослав зустрів стривожену маму. Вона була не одна. З-за спини Лютослав зауважив не менш стривожений дівочий погляд. Благослави. У юнака одразу піднявся настрій. Він широко усміхнувся, і жінки зрозуміли, що все гаразд…

Коли зсутеніло, Лютослав, прихопивши з собою короткого ножа, попрямував до центру міста, де тримав будинок лихвар Улас. Той з’явився у Львові якихось чотири роки тому з цілим мішком дзвінкої монети. На одну частину цих грошей Улас купив будинок біля міського ринку, а іншу, значно більшу, використав для обміну. Звідки прибув Улас до Львова, де він узагалі бував до того, залишилося таємницею, але свою справу той знав. Якщо хто з торговців на ринку поблизу не тямив, скільки гривень можна отримати взамін ста венеціанських сольдо, то йшли до лихваря. Улас знав усе. Звичайно, він не забував і про себе. Його не долюблювали, але сильної ненависті до лихваря не було. Лютославу ж довелося звернутися за позикою до Уласа лише один раз. Це сталося більше року тому, коли через дурість програв у кості певну суму. Тоді ледве вдалося розрахуватися, і Лютослав дав собі слово більше ніколи не мати справу з лихварем. Зараз же його ноги ведуть саме до Уласа, але юнак заспокоював себе тим, що це не з його волі.