Світлана Талан - Букет улюблених квітів

– Матусю, привіт, моя рідненька! – промовила жінка, й болючі спазми стиснули горло так, ніби там застрягла суха грудка. Вона не стримала сльози, і ті великим горохом покотилися по щоках. – Ти така молода й така гарна! Молодша за мене, моя матусю. Дивно звучить, але тобі завжди буде двадцять три роки, а мені вже тридцять п’ять. Я до цього часу не дізналася, хто винен у твоїй смерті, хто той чоловік, який збив тебе, та що він хотів від тебе. Уже, напевно, ніколи й не дізнаюся. Вибач, рідненька. Мені так тебе не вистачає! Якби ти знала, як! І прошу тебе: не ображайся на Галю, вона й так нещасна.

Тамара поклала на могилу матері, біля кошика з білими ліліями, свої квіти, поцілувала портрет на пам’ятнику.

– Ось і побачилися з тобою, поговорили, а легше не стало, і з роками не стає, – тихо проказала жінка. – Люблю тебе, матусю!

Тамара зробила кілька кроків назад, востаннє глянула на плиту, з портрета на якій до неї всміхалася мати. Вона знала, що дуже схожа на неї, але саме сьогодні Томі здалося, що то не мама дивиться на неї з гранітної плити, а вона сама спостерігає за собою. Від такої думки стало моторошно, і вона підняла очі вгору. Чисте небо було глибоким і недосяжним, як і її бажання хоча би ще раз побачити рідних, які відійшли у вічність. Напевно, такі думки бодай раз за життя виникають у кожної людини, яка відчула біль утрати. Жінка поринула в задуму й не почула тихі кроки позаду себе.

Маріуш зупинився в готелі «Центральний». Вибору не мав, бо у невеликому містечку то було єдине місце, щоб осісти на якийсь час. Він попросив дати йому кімнату десь у кутку, щоби було тихо й видно з вікна стоянку з його «Porsche». Чоловіка провели в самий кінець лівого крила готелю, до невеликої кімнати, більш-менш чистенької, з душем, холодильником, телевізором та електрочайником. Маріуша влаштувало те, що він зможе у будь-який час бачити з вікна свою красуню автівку. Він уже встиг пожалкувати, що приїхав до рідного міста на машині, яка так упадає у вічі (подібних тут, напевно, не знайти). Маріуш планував дещо з’ясувати, тож побоювався бути кимось упізнаним, попри те, що зовнішність йому довелося змінити ще раніше. Наразі він скупався, вдягнув шорти, футболку й став почуватися по-іншому, розкуто й вільно. Ота легкість породила відчуття, ніби він має вийти на вулицю майже голим. Як добре ходити у спеку в легкому одязі, без костюма, черевиків і краватки, що зашморгом перетискає шию. Перше, що він зробив, це ввімкнув телевізор і ліг на ліжко. Уперше за багато років Маріуш міг побайдикувати, не поспішати кудись, бігти, з кимось зустрічатися, підписувати договори та контракти, а просто насолодитися відпочинком, нехай і перед телевізором. Маріуш незчувся, як під монотонне бубоніння телевізора міцно заснув. Прокинувся від того, що захотів їсти.

«Потрібно десь перекусити», – подумав він і взув шльопанці.

Подивившись на себе у дзеркало, чоловік зрозумів, що самі лише сонцезахисні окуляри його не врятують, тож треба купити принаймні якийсь дешевенький капелюх. Маріуш спустився на перший поверх і запитав у жінки на рецепції, де можна поїсти. Та пояснила, як пройти до найближчого кафе, де готують смачно та недорого. Де придбати капелюха, Маріуш питати не став, аби не викликати зайвих підозр.

– Знайду десь дорогою у крамниці, – вирішив він, виходячи надвір.

Сонце стояло в зеніті й нещадно припікало. Доки Маріуш розшукав місце, де пообідати, весь спітнів. У кафе не було кондиціонера, тож йому довелося сісти біля відчиненого вікна. Чоловік погортав меню та замовив борщ по-українськи, вареники з картоплею та шкварками й каву. Чекаючи на замовлення, Маріуш кинув погляд за вікно. Ця вулиця була йому знайома з дитинства. Він приглядався до перехожих, намагаючись побачити бодай одне знайоме обличчя. Маріуш цього хотів і водночас боявся, щоби його не впізнали. Він навіть почав вагатися, чи правильно вчинив, повернувшись до рідного міста: раптом щось піде не так, не за планом, – усе, здобуте роками роботи, розпадеться як картковий будинок.

– Будь ласка! – Голос дівчини офіціантки вивів із задуми, і від несподіванки чоловік здригнувся.

– Дякую! – сказав він.

Порція борщу була надто маленька, щоби вгамувати голод. Маріуш виловив у мисці кілька шматочків жирної свинини й подумав, що за інших обставин він би таку страву не їв, але зараз шлунок вимагав поживи, й чоловік управно запрацював ложкою. З десятком невеличких вареників Маріуш упорався не менш швидко. Вони були зовсім не схожі на домашні, на ті, які готувала колишня дружина, а смаку шкварок він узагалі не відчув. Запивши обід розчинною кавою, Маріуш розрахувався та вийшов із кафе. Він перетнув квартал, поки нарешті натрапив на крамницю з вивіскою «Одяг на будь-який смак». Чоловік придбав дешевий крислатий капелюх, одразу нап’яв його на голову й став почуватися куди впевненіше. Коли він тут жив, то не голив голову, був без борідки, тож тепер темні окуляри, борода та капелюх мали би приховати його колишнього.