Світлана Талан - Букет улюблених квітів

– Так, кохаю, – сказав Маріуш, не замислюючись і не вкладаючи в ті слова справжні почуття.

Він і справді ніколи не задумувався, чи кохає Світлану, а чи просто прагне позбутися відчуття самотності та непотрібності. Маріушу було комфортно поруч з гарною жінкою, на яку задивлялися, проводжаючи їхню пару заздрісними поглядами, чоловіки. Світлані подобалося гарне життя, можливість ні в чому себе не обмежувати, і вона відразу зрозуміла, як це робити. Жінка ніколи не була настирливою чи вимогливою – просто у часи близькості ніби ненароком згадувала, що їй потрібна якась дорога річ або відпочинок на островах, а він не міг їй відмовити у моменти, коли їхні тіла палали пристрастю. Маріуш мав змогу дати Світлані те, що вона бажала, і вважав, що чинить правильно, задовольняючи її забаганки. Від неї, навзаєм, Маріуш хотів лише одного: Світлана повинна народити йому сина. Та за роки спільного життя вона жодного разу не завагітніла. Маріуш навіть погодився на принизливе для себе обстеження в лікарів. Їм повідомили, що вони обоє здорові, тож вагітність є лише питанням часу.

– Здається, все! – підсумувала Світлана, застібнувши на валізі «блискавку».

– Сідай, – вказав він на місце поруч, – посидимо на дорогу.

Ходою справжньої моделі жінка наблизилася до нього, присіла поруч, схилила голову йому на плече.

– Ти будеш без мене сумувати? – запитала стиха.

– Буду.

– Що робитимеш?

– Візьму відпустку.

– Відпустку?! – здивувалася Світлана. – Ти береш відпустку, а я сама їду на відпочинок?!

– Мені треба зустрітися з деким, кого давно не бачив, – пояснив Маріуш. – Думаю зробити екскурс у минуле.

– А мене у твоєму минулому не було, – награно зітхнула Світлана.

– Ну все! Тобі час! Славко підкине тебе до аеропорту.

– Знаю-знаю, що не любиш проводжати, – сказала Світлана.

Маріуш узяв валізу й покотив її до виходу. Неподалік будинку, на території маєтку, вже стояв чорний позашляховик. Слава, помітивши Світлану й свого боса, вийшов з автівки та завбачливо відчинив дверцята для пасажирки і багажне відділення.

– Маріуше, не хвилюйся, все буде гаразд! – запевнив чоловік, ставлячи валізу до машини.

– Хай щастить! – побажав Маріуш і поцілував Світлану.

– Не сумуй! – кинула жінка на ходу.

Вона сіла до авто й послала чоловікові повітряний цілунок.

Маріуш повернувся до будинку. У кімнаті, де збиралася Світлана, витав запах її улюблених парфумів. На ліжку залишилися якісь речі, і Маріуш прибрав їх до шафи. Він не терпів гармидеру. Навіть незначний безлад дратував чоловіка, тож він не став чекати на прихід домогосподарки й заходився сам швидко порядкувати. Розрівнюючи ковдру на ліжку, чоловік намацав під тонкою тканиною невеличкий предмет і, сягнувши під неї рукою, дістав пігулки. Їхню назву Маріуш не знав, тож розгорнув інструкцію, щоб ознайомитись. Чоловік сів на ліжко та двічі перечитав інструкцію, намагаючись збагнути призначення ліків.

– Не може бути! – стиха промовив і зібгав папір у руці, стиснувши кулак, аж побіліли суглоби. – От сучка!

Пігулки були призначені для захисту від небажаної вагітності. Маріуш зрозумів, що Світлана його дурила, виманюючи гроші то на обстеження у престижній клініці, то на лікування безпліддя. Він їй вірив, а жінка просто його дурила.

«Так мені, дурневі, й треба!» – подумав він.

Маріуш узяв блістер з пігулками, викинув їх до відра для сміття. Він завжди шаленів від брехні, а тут… Його одурила людина, яка жила з ним ось уже п’ять років. Маріуш притлумлював непереборне бажання негайно зателефонувати Світлані й сказати, щоби вона сюди не поверталася, але він був не з тих, хто вирішує щось зопалу, а потім про це жалкує. Життя навчило його робити обережні кроки, щоб не помилитися, і Маріуш стримався. Він дістав із шафи пляшку коньяку, налив у склянку, залпом випив, але алкоголь не заспокоїв, навпаки – Світланина брехня почала дратувати дужче.

«Швидше б повернувся Славко», – подумав Маріуш і ще раз перехилив келих улюбленого напою.

Славиному поверненню Маріуш зрадів несказанно.

– Усе гаразд, босе! – доповів чоловік. – Літак відлетів разом із твоєю Світланою на борту.

– Вип’єш зі мною?

– Дякую, я ж за кермом.

Маріуш підійшов до великого панорамного вікна, задивився на незнайому пташку з зеленкуватими крильцями, яка присіла на гілку куща, сторожко огледілася і лише тоді, коли впевнилася у безпеці, стрибнула до потічка.

«Геть як я», – подумав Маріуш, – постійно оглядаюся, щоби переконатися у безпеці. – Знаєш, друже, що я зараз вирішив? – звернувся він до Слави.