Світлана Талан - Зловити промінь щастя

Пам’ятаю, як поспіхом відступали німці. Прокидаємося вночі від страшенного гуркоту та шуму.

– Що це? – запитую злякано.

– Німці відступають, – радісно каже мама.

А потім нам довелося ще три дні сидіти в окопі, бо окупанти познімали дроти на стовпах і почали підривати бомби на своєму аеродромі, що розташовувався у нас за селом. Це був вересень сорок третього року.

Молитви наші дійшли до Бога, і тато, контужений, поранений, але живий, повернувся додому. Матері він привіз якесь картате плаття, а мені – віскозну хустку та кофтинку з коротенькими рукавчиками в червону і білу квіточку.

У школу я пішла у сорок четвертому році, коли ще тривала кровопролитна війна. Вдягнути не було чого, але Тьотя пошила мені плаття з невибіленого полотна. Потім його пофарбували у червоний колір. Скільки ж то було радощів! Як мені заздрили мої молодші! До школи я йшла, не знаючи жодної букви, не вміючи рахувати. Але яка була жага знань! Класи були переповнені, у кожному більш ніж по сорок учнів. Серед нас було багато переростків, бо за окупації школа не працювала. За старими партами ми сиділи по троє. Чорнила не було, тому його самі робили з ягід бузини або соку червоного буряка. Зошитів теж не було, то писали де прийдеться: між рядками старих газет та на клаптиках паперу. Мені ж стали в пригоді канцелярські книги, які батько прислав з фронту. А ми в цей час співали пісні про Сталіна, в читанці на першій сторінці був портрет Леніна, на другій – Сталіна. Під ним красувався напис: «Спасибі Сталіну за наше щасливе дитинство». На уроках ми розучували пісні про Сталіна:

Або ще така:

І ми щиро вірили в те, що Сталін дуже піклується про нас, дітей, як піклується рідний батько. Тому на свята Жовтневої революції, Перше травня, День Перемоги старші хлопці йшли до лісу та приносили барвінок – вічнозелений плющ. А дівчатка в’язали вінки, робили квіти з кольорового паперу, прикріпляли їх до вінків і прикрашали ними портрети Леніна та Сталіна.

У класі висіла одна лампа, було погано видно, особливо взимку. Але я дуже старалася і вчилася на відмінно. На все життя я запам’ятала першу свою вчительку Надію Іванівну. Вона була молода, дуже вродлива і мала довгу чорну косу, яку заплітала та іноді вкладала вінком на голові. Для мене Надія Іванівна одразу ж стала ідеалом, бо була дуже велична, гарна і добра. З першого класу я захотіла стати, як вона, вчителькою.

Коли прийшла зима, то стало холодно, і мені вирішили пошити чи то труси, чи гамаші, щоб було у чому ходити до школи. Але тканини ми не мали, і Тьотя пошила мені їх зі старої драної ковдри. Резинки не було, тож щоб штани не сповзали донизу, вона пришила до них одну підтяжку. Обнова виявилася дуже колючою, і мені вона не сподобалася. Щоранку мама будила мене раніше, щоб вдягти ті штани.

– Доню, треба вдягати штани, – казала вона. – Бо змерзнеш.

– Не буду! – одразу ж починала плакати я. – Вони кусаються!

– Треба, бо застудишся, – вмовляла мене мати.

– Нехай! – лементувала я. – Нехай застуджуся, але не буду їх вдягати!

– Захворієш!

– Ну то й що?! – не вгамовувалась я.

– Тоді ти не зможеш ходити до школи.

– Як це? – Я переставала хлипати.

– А ось так! Лежатимеш хвора на печі, доки не одужаєш, а інші дітки ходитимуть у цей час до школи.

– А на моєму місці ніхто не сидітиме? – розмазуючи сльози по обличчю, запитувала я маму.

– Хтозна! Прийде новачок до класу, то де ж йому сидіти?

Колючі штани, але дуже до школи хочеться! Зітхала та вдягала їх, а наступного ранку починалося все спочатку.

З плаща-намету Тьотя пошила мені пальто. Щоб було тепліше, замість вати набили його клоччям із конопель. Також мені пошили бурки. Взимку вечорами при світлі каганця, коли я вже навчилася читати, мама і Тьотя пряли, а я читала. Всі попритихають, а я читаю «Муму» Тургенєва. Але найбільше нам подобалась казка «Сіренька качечка», де йшлося про те, як вона була поранена і не змогла з усіма полетіти у вирій. Читаю і плачу, а зі мною плачуть усі в хаті. Можливо, тому я все життя люблю тварин і не можу зарізати навіть курки.

Навесні всіх жінок збирали у полі. Туди вони приводили своїх корів, щоб орати колгоспну землю. Одна жінка спереду тягне корову, а інша ззаду – плуг. А вдома, щоб зорати город, ми, діти, впрягалися в нього й тягли його за собою, а мати ходила за ним.