Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

На весілля у Криворівні Етик збирався з родиною, як і решта. Тим завзятіше допомагав Фоці зустрічати й запрошувати.

Урочисто, підкреслено і поважно повторював Фока формулу запросин, потихеньку втягаючи людей до корчми або підходячи з високою склянкою до перехожих. Двоє старих надвірних гайових із Криворівні і два прибрані сини Фоки, так звані годованці, допомагали йому в цьому. Запрошення і частування супроводжували радісні вигуки та ґречні вівати за здоров’я ґазди Фоки, дідичів і панни молодої. Щохвилини озивалися трембіти, безперестану вилися сумні колоратури флояр. Знову безліч рук віталося з Фокою з усіх боків, а він знову крутився ще спритніше, ніж на полонині, наче в нього множилися руки, мов гілки, як на славному і правдивому образі з Косова. Але і з самим пригощанням був немалий клопіт. Ось подав комусь склянку, вихваляючи, що пиво добре охолоджене, а Етик, увихаючись, як батько рідний і наймит в одній особі, повторював: «Йой, яке холодне, як лід», а той запрошений гонорово надувався: «Нє, дякую, не можу, загорячо». А інший гість вихвалявся: «Облиште, не силуйте, напився я того пива за своє життя». І хто міг знати, чи він взагалі коли-небудь куштував пиво. Напрацювався Фока, аж утомився, тож молоді годованці, як це помітили, ну ж хапати людей по черзі за плечі, прихиляти склянки до вуст, поки кожен, хоч не хоч, ґуль-ґуль випив. Не жартував і надвірний побережник Лук’ян, який, хоча чоловік непоганий – багато сиріт тримав у хаті – був такий крикливий, що всіх браконьєрів поперелякував. Як крикне котрому гостеві над вухом, то той ковтав пиво, мало не захлинаючись. Етик заклопотано прицмокував, а Фока глянув кисло, й відразу перестали, а другий побережник Семен – як то бойко, важкий і згодливий – пояснював: «Ой, як просити треба, довго просити». Дивлячись на це, гості зрозуміли, що Фока не шкодує часу, шанує звичай, а нової моди не пильнує. Попивали жваво. Ще довго людська юрба товклася довкола Чердака: на галерейках, на сходках і перед виходом на дорогу. Затримували її балачки, оповідки, багато цікавих запитань і новин. Вдалині виднілася полонина, ребра скель огорталися туманом, а внизу Бистрець рвав, шумів і пінився.

І далі котився додолу густо і шумно тлум людей та худоби. Як струмки вливаються до Черемошу, так з усіх плаїв виливалися хвилі худоби на дорогу над Черемошем, наповняючи її по вінця. Тисячі корів і коней, неоглядні череди овець рухалися повільно вперед, покидаючи полонини. Лише де-не-де у віддалених самотніх зимарках залишилися пастухи з худобою біля сіна, яке неможливо звезти через височінь та відсутність доріг. Залишаться там до Різдва Господнього, а інші прийдуть до сіна з худобою перед весною, наприкінці лютого. Може, дивилися вони тужно за тими, що відходили, може, шукали їх очима далеко над рікою, на дорогах? Єдина розрада, що годують свою худобу таким м’яким, чистим і соковитим сіном, якого не знайдеш у селах. Так само з дороги то один, то інший задирав голову до верхів, ніби замало йому було цілого літа. Нашим мандрівним пастухам притаманне щось таке, чого немає ні в осілих людей, ні в кочівників. Вони вільні, вдосталь мандрують, але не є бездомними. Проте вони не затиснені назавжди у свій кут, ніби у клітку, а саме тому, що мають постійні оселі, що не позбавлені виміру зусилля та праці, невідомого кочівникам. Тож і пастухи, які місяцями залишаються у зимарках, хоч не мають до кого слова мовити, роблять це з власної волі для власної худоби, хоча дні щораз коротші, хоча звідусіль чигає темрява і хоча деколи під час повернення перед Різдвом мусять підкладати коровам під ноги коци, щоб ті вибрели з заметів. Вони теж, хоч і не є прикутими до хат «домувальниками», аж ніяк не є кочівниками. Бо так собі там далеко на горі вимріюють, відновлюють і очищають хату, сусідів, родину, товаришів та дівчат, навіть телят і лошат, які лишилися вдома, так собі все це вимальовують, як найкращий маляр із Косова або Річки. Щоправда, маляр любить украсти чи ногу, чи руку, чи плечі, а коли його ганять, то викручується, що того не видно, бо щось його затуляє. А тим самотнім із зимарок образ повертається з усіх боків і крутиться, як світ на дарабі під Сокільською скалою. Вони постійно снять, і так, як молодий пес уві сні то радісно загавкає, ніби ось-ось дожене і вхопить зайця, а то потім нараз застогне болісно, наче заєць утік від нього в останню мить, так і в тих із зимарок туга то весело загавкає, то заскавулить.

Тіні чаїлися, скрадалися, прямували дорогою, а освітлені сонцем місця втікали. Тому похід приспішився, а люди розходилися з Чердака. Лагідне, поблажливе, ґречне сонце, що схилялося до Чорногори, ще раз поблагословило розлучіння. Не один пастух озирався, після чого повертався на дорозі всім тілом і кланявся у пояс. Либонь, не один бурмотів молитву так чи інакше: «Сонечко святе, лице Господнє, Ви є ґазда світовий, ватаг досконалий, а нас зносите-терпите віддавна й донині. З темряви виведіть, убережіть і слава Вам. Амінь».