Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Фока відповідав, як знав, а про заняття нареченого, що той знаходить і видобуває машинами з землі нафтову ропу, пояснив коротко, тільки те, що хотів, щоб не занесло від того запахом якоїсь нової моди, хтозна-якої. Не допитувалися далі, бо раз Фока ручається, то до такого й придивитися варто. Тим жвавіше питали, хто буде куховарити на весіллі та яких музикантів запросили.

Фока охоче називав їх по черзі, а коли згадав скрипаля Сухонського з Голов, крізь юрбу полинув гомін: «Сухонький, Сухонький». Збудження наростало, люди бідкалися один поперед одним, як встигнути на весілля, щоб не запізнитися. Що довше стояли, то вільніше розпитували, не шкодуючи часу, а Фока вже позирав на сонце, як кожен ґазда, що зважає на час. Позирав і на саму колибу, бо хоча у день розлучіння кінець полонинській господарці, а пастухи снують кошарами, переймаючись обрахунками й розділенням стад, не варять уже сиру, Фока мусив зробити у колибі ще дещо важливе.

Бо там зачинився старець Максим із Яворова, якого зумисне запросили взяти участь у погашенні ватри. Поки інші поралися на сонці, Максим сидів сам-один у темній колибі. Інакше могло би статися щось недобре, чи то духи лісові образяться, знюхаються потім із вогнем і буде з того біда, чи сам вогонь образиться. Максим був пустельником, жив самітником на схилі протилежного хребта, серед лісу на галявині, що звалася Яворє. Шанували його надзвичайно, бо він не лише був знахарем, примівником та віщуном, а ще й мав очі найліпші, як казали, рахманські. Схиляв до віри рахманської, щоб ніхто нікого не судив ані словом незичливим, ані поглядом, ані потоком злоби здалека не досягав. І хоча він не був небезпечним, як інші примівники, сама його присутність бентежила.

Входячи з Фокою всередину, в темряву колиби, варто пригадати, що полонинська колиба, чи радше стая, є прямокутною будівлею в «ключі», складеною з колод, які прилягають не зовсім щільно. Завдяки цьому вона безперервно провітрюється, і хоч би до неї у сльоту чи то пастухів, чи мішенників, чи мандрівників із плаїв, де милями і днями не знайдеш ні хати, ні даху, полонинський вітер провіває задуху і дим. Стая не має ні печі, ні вікон, її освітлює тільки ватра, що весь час горить на втоптаній землі. І хоча дим виходить через отвір у навмисне піднятому крилі даху, його так багато і він такий густий, що пробирається ще й через шпари між колодами. Якщо дивитися знадвору, то ціла стая безперестану димить, огорнена ззовні димом. У коротшому боці прямокутника знаходиться вхід, одностулкові двері вузькі й такі низенькі, що якби хтось, заходячи, хоч трохи гордо тримав голову, то вдарився б об одвірок так, що відразу б упокорився. Коли входиш, ватра спочатку осліпить світлом, потім димом заслонить очі, а як від неї трохи відійдеш віддалишся, по кутах так темно, хоч в око стрель, і задимлено.

Між ватрою і стаєю таке співжиття, що коли пастухи йдуть геть, вуглі погашеної ватри зимують собі під дахом, і жодна злива ані відлиги їх не розмиють. Навесні досить іскри або вуглика з ватри, званої живою, і, щойно відгорнуть попіл, старі вуглі оживають і розгоряються. Інколибуває так, що ватру необхідно загасити поспіхом, заливаючи водою. І тоді, як і завжди, коли людина силоміць змішує стихії, вони люто сичать одна на одну. Окріп випаровується, а ватра затихає серед шипіння. Але не думайте, що це цілком безпечно. Бо найгарячіші вуглі, ялівцеві або з жерепу, нехай їх і заллєш такою холодною і надійною водою, як Довбушева, виблискують ненависно, подають знаки. Відчує це вітер або якийсь інший дух, почне дути та спокушати, й вуглі можуть розворушитися, розгулятися і спалять стаю. Через це і сама ватра пропаде, бо без даху зливи, сніги та відлиги розмішають її на болото. Терплячість і гасіння по-старому, коли це робить людина, яка на тому знається, корисне для самої ватри, для стаї, а тому і для людей.

Коли Фока ввійшов до стаї, туди увірвалося сонячне світло. На якусь мить він побачив худу, високу постать, із довгим білим волоссям, зі спокійними сірими очима. По тому Фока зачинив двері, обоє залишилися у темряві, лише обриси постаті вирізнялися у світлі, що сочилося крізь шпари. Максим закінчив розмову з ватрою. Людину було видно, а з ватри тільки вуглі, мов гаснучі очі, то відкривалися, то закривалися, то сичали, то шепотіли.

Ідучи вслід за Фокою, ще пригадаймо, що каже ватра сама про себе і про цей край.

Найдавнішою, найбільш гідною пошани силою, що не дає пропасти людині в гірських пущах та пустищах, є вогонь. Ватра – стара назва багаття в усіх пастухів і горян на безкраїх карпатських хребтах, у румунів, русинів, угорців, секлерів, сербів, саксонців та німців. Ватра – це найстарша матір пастуха і горянина. Гуцульська коляда повідає, що після народження Ісуса «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрівала».