Оксана Калина - Про життя

– Сюди я їжджу, щоб допомогти тобі, придурку. Бачу, що тобі непереливки. Життя он як прикрутило – горілку хлищеш, мов сліпа коняка воду. Забув, якою командою ми були? Ідіот! Забув, що мало не золоті гори мені наобіцяв, коли справи на лад підуть? За те, що я тобі, по дружбі, стільки допомагала, я ж тепер ще й б…дь? Красно дякую! – Леся церемонно вклонилася, нарешті змогла вирвати долоню з чіпких Романових рук і пішла геть.

Пройшовши декілька кроків вона раптом озирнулась і сказала:

– Та яке твоє собаче діло до того, чого я очима зиркаю? Мої очі – що хочу, те й роблю!

– А може у мене до тебе симпатія, дурепа ти така! – заволав Роман, – А ти на мене нуль на масу! І все одно ти б…дь руда, а не перефарбуєшся – розлюблю на фіг. А Мишку передай, що він бездарний працівник, і ти теж – бездарна. Та що ви без мене варті! Еге ж? – повернувся він до Ярика.

– По любому! – підтвердив той і додав, – наливай! О, глянь, он Вітька чеше! По моєму, він на нас не так глянув. Чи мені здалося?

– Точно! Не так глянув! Пішли розберемося!

Юлька думала, що вона розумніша і хитріша від усіх і зможе обманути долю. Колись давно, ще в юності, вона поклялась: ніколи не проживе життя так, як її мама. Ніколи! Мати, поховавши свого першого чоловіка, Юлиного батька, через три роки вийшла заміж вдруге. Вітчим пив. Напившись, ставав настільки буйним і непередбачуваним, що мати виставляла Юльку і Юрка – сина, на вулицю чи відправляла ночувати до сусідів, коли вітчим п'яний вітчим переступав поріг хати. Юлька не могла зрозуміти: чому мама його не вижене? Хіба те, як вони жили, можна було назвати нормальним сімейним життям?

Десь через рік після того, як в них оселився вітчим, у Юльки, наче в старої баби, почали тремтіти руки. У школі вона навіть соромилася тримати ручку в руках, бо та «танцювала» по зошиту, мов навіжена. Брат прокидався ночами від жахіть.

– Мамо, давай його виженемо! – не раз просила Юлька матір, – навіщо він тобі здався.

– Підростеш – зрозумієш, – відповідала мама і вітчим залишався.

Пізніше мама вмовила його пройти курс лікування і життя трохи налагодилось – тверезим, вітчим все ж був схожим на нормальну людину. Але завів собі двох коханок. Про це знали всі, навіть мама. Вона не раз (без стида і сорому, наплювавши на власну жіночу гідність, як вважала Юлька) забирала його з чужих хат. Юлька знову просила матір виставити вітчима з дому, але та не згоджувалась. Чому? Чому? Юлька не могла цього зрозуміти.

Ось так вони прожили років, мабуть з десять. А потім вітчим сам зійшов з хати, до великої радості Юльки.

З часом Юлька зрозуміла: мама не вигонила вітчима тому, що любила його, отакого п'яницю і кобеля. Любов зла… Але вона залишилась навіки переляканою і вирішила: у її житті не буде ніяких п'яниць, ніяких «злих» і «незлих» любовей. Нормальний чоловік, спокійна атмосфера в сім'ї, щоб діти не бачили скандалів і в них ніколи не тремтіли руки!

Юлька довго не хотіла виходити заміж. А як не вгадає? Всі мужики майстри казки розповідати. Правда, вона й сама була ще тією «казкаркою»…

А коли таки вийшла заміж, все склалося, як вона й планувала: непитущий чоловік, нормальна, спокійна атмосфера в сім'ї, доглянуті діти. І любов не зла… А може й не любов… Головне, руки ні в кого не тремтіли: ні в самої Юльки, ні, тим більше, в дітей.

Так було до тих пір, доки Юлька не закохалась. До того самого ненависного їй тремтіння в руках. Ігор був не дурень випити. А випивши, міг начудити такого, що доводилось місяцями вигрібати. Дівчатами теж не гребував і вони липли до нього, мов смола. Все те, чого Юлька уникала в чоловіках, поєдналось в Ігорю, мов спеціально. І що найстрашніше, вона готова була за ним іти світ за очі, якби тільки покликав. Мабуть, погано засвоїла життєві уроки.

– Кави тобі? – прошипіла Тетяна чоловікові і наче, заправський бармен з американських фільмів, відштовхнула філіжанку з напоєм від себе. Та, мов на роликах, прокотилась по гладкій, полірованій поверхні столу і зупинилась акуратно на краєчку, зависнувши над ним, ніби над прірвою. Андрій зачаровано дивився на чашку. Мов в уповільненій кінозйомці, він бачив, як посудина зі щойно, в окіп завареною кавою, перехиляється і гарячий напій ллється прямо йому на коліна. Андрій навіть не зойкнув, коли окріп обпік йому шкіру. Кавова гуща неохайними патьоками розплилась по світлим джинсам, пропікаючи, навіть через грубу тканину, і без того палаючу шкіру.