Олександр Ірванець - Очамимря (Повість безврем’яних літ)

Он минулої зими снігу майже не було, то й дамбу навесні дотягли ну трохи не до самого вже Трухан-айленду. Щоправда, коли в Кнєзя питали, як же вода в річці тектиме, коли її всю перегородити, то він відказував, що вода знайде собі дорогу, потече по інший бік острова. Усі й думали, що так воно й має статися. Бо Кнєзеву волю в нас усі звикли виконувати: і гридники, і вільні, і смерди, звичайно ж, – а тут якась вода невже ж насмілиться не послухатися.

Очамимря жила в очеретах кілька днів. Вона прокидалась, донесхочу наїдалася вже трохи затхлого м’яса й знов занурювалася в сон, м’який і безпечний. Поблизу не з’являлося ніякої звірини, а коли сторожка видра спробувала, висунувши самий тільки ніс над водою, підпливти до напівобгризеного тіла, Очамимря, глибоко вдихнувши, заревла на повну пащу – Вперше в житті. Крик вийшов різкий, бридкий і страхітливий – Він відбився від крутого берега недалекого острівця й розлогим виляском покотився над водою. Налякана видра миттю пірнула й не виринала вже довго-довго. Очамимря прослідкувала поглядом понад водою на всі можливі боки, та, видно, річкова тварина, ухопивши повітря, відпливала все далі й далі.

В Очамимрі за останні дні, може, від доброго, тривалого сну, надзвичайно загострилися і зір, і нюх. Вона вже стояла по груди в болоті біля розтерзаного трупа, який сіро й рожево світився з багна, а вибираючись на берег, відчувала, як мул просідає під її лапами. Хвіст волочився позаду, приминаючи траву й лишаючи своїм гострим кінцем неглибоку, але виразну борозну між слідами. Їжі залишалося дедалі менше, незабаром самі лише набряклі ноги стирчали з води, переходячи в слизький розчепірений кістяк. Задня частина тіла істоти – Від поперека й аж до підколінних западин – Виявилась найсмачнішою. Доївши й ноги аж до колін, обгризши й обсмоктавши сухожилля, Очамимря востаннє відіспалась у прибережному кущі й почвалала мілководдям далі униз.

А в граді нова біда. Нарід із будівництва мосту втікати почав. Як учергове кілька днів тому Ріка дамбу розмила, то дедалі менше щоранку на роботу виходити стало. Десятники вже аж шаленіють кожного ранку, свистять, і в бубни свої б’ють щосили, а з будинків де один-двоє до роботи виходять, а де й жодного. Тоді вриваються десятники в будинки, криками й копняками підіймаючи сплячих, стусаючи тих, що, у лахміття позагортавшись, і далі спати наміряються. Найбільше лютує Азар’ян, старший над десятниками. Звісно, йому ж перед Кнєзем відповідати, чому так мало вийшло на будову, чому дамба так повільно подовжується. То він аж піниться, як застане когось сплячим, та в обличчя з усього розмаху як зацідить, аж той юшкою вмивається.

Нарід же все тікає й тікає. І не сьогодні це почалося. Бо давно вже живуть, наприклад, під градом, у підземеллях, якісь мудриполітенівці. Чому вони «мудри», так ніхто й не знає, але до роботи на будівництво ходити вони зроду не думали. Мають вони свої тунелі та переходи під містом, куди й гридні Кнєзеві поткнутися поодинці бояться. Виходи з підземель тих лежать переважно ген там, нагорі, у поруйнованій частині граду. Кілька виходів таких і на подолі знаходили, та за наказом Кнєзевим якось Азар’ян нагнав смердів, і вони всі ті діри підземельні позасипали – і під горою, навпроти Трухан-айленда, і посеред площі головної, і далі, на Тарасашевченка. Але попід кручами вздовж Ріки, далі за течією, понад руїнами одного з давніх мостів, іще один вихід видніється. Мудриполітенівці з нього, бува, повилазять, уламки ґанку високого пообсідають, на ранковому сонечку вигріваються. А позаяк будівництво мосту зовсім же неподалік, то вони й зачіпаються з будівельниками чи з десятниками, а часом і з гриднями, які дорогою понад Рікою чвалом проїздять. Якось кілька гриднів тих їхніх кпинів-зачіпок не витримали, із коней позістрибули, мечі з піхов повихоплювали та й кинулися за мудриполітенівцями в глибину тунелю. Ніхто їх відтоді не бачив і не чув. Коні паслись над Рікою кілька днів, аж поки інші гридні, які проїздили понад берегом, не завважили їх та й не половили. А куди вже ті підземелля завести можуть, то хіба самі мудриполітенівці знають і ще, мабуть, усемогутній бог Фак зі всемилостивою богинею Факою.

Поміж підданих Кнєзевих теж не всі такі згодні, та покірні, та до праці охочі. Особливо в розпал літа, коли сонце так сильно припікає, а на схилах гір понад Рікою растаман-трава шелестить п’ятипалими долоньками свого стрільчастого листя. Після другого Спалаху растаман-трава особливо буйно розростатися стала в урочищах попід Щекавицею, у ярах та на осоннях. Цвіт її півзасохлий збирають і споживають переважно хто молодші, хоча це Кнєзем престрого заборонено. Азар’ян із гриднями аж казиться, як довідається, що когось у заростях растаман-трави завважили. Одразу скачуть туди й січуть винних гарапниками. А найгірше бува, як ті винні вже спожити растаман-трави встигли. Тоді вони такими спокійними та покірними робляться, тілами своїми не володіють. Лежать чи сидять нерухомо, у небо очима розплющеними втикаючи, наче сни наяву дивляться. Не втікають, не опираються, тільки стогнуть під ударами гарапників.