Олександр Ірванець - Очамимря (Повість безврем’яних літ)

Запах крові, який п’янив і вабив, зробився просто нестерпним. Очамимря втратила рештки обережності й занурила зуби у шию істоти.

Нічого смачнішого в житті вона ще не споживала. Плоть була іще тепла, не затвердла, до крупних кісток було далеко, а дрібні їй не траплялися. Хрящі були м’якими й піддатливими. Очамимря наїлася так, що їй аж черево роздуло, і врешті, відповзши від трупа на сухе, вмостилася спати в глибині куща верболозу. Засинала вона з неусвідомленим розумінням того, що більше ніколи не зможе харчуватися нічим, окрім щойно скуштованого м’яса.

А град собі живе своїм життям. Щоранку Кнєзеві десятники свистками та бубнами піднімають люд зі сну й женуть на роботу. Робота завжди та сама – Міст через Ріку будувати. Щоправда, будують його чомусь із нуля, від початку, хоча ген далі то там, то там понад Рікою вивищується чотири чи п’ять скелетів старих мостів, що їх іще перві люде колись збудували. Мости ті зруйнувалися після другого Спалаху, та відновити їх нібито ще й можна було б. Але ні – Кнєзь усім оголосив, що ніхто з них не потребує використання досягнень попередників, що в них усе має бути своє, власне, вистраждане, і через це будувати новий міст потрібно від самісінького початку, із нічого.

Бо ми й так забагато використовуємо з того, що нам залишили перві люде, уважає Кнєзь. Досі ще їмо їхню їжу, знаходячи її в підвалах, де вони її зберігали, а мали вони її багато, років на сто вперед вистачить. Носимо їхній одяг, якого теж залишилася незліченна кількість. Живемо в будинках, які перві люде збудували, ну, в тих, що вціліли після Спалахів і не дуже зруйнувалися. Плаваємо по Ріці в човнах, які від них залишилися.

Ми б іще користувалися й іншими їхніми речами, та не дано нам кебети. Онде по всьому граду колісниці стоять металеві, та ніхто не вміє їх урухомити. Кажуть, чарівне слово треба знати, а його перві люде з собою забрали. Висять на стінах будинків кумедні, незрозумілі скриньки з кругленькими рильцями спереду й зі слухавкою збоку. Рильця ті, оповідають, перві люде якось крутили скількись там разів, а потім у слухавку говорили, і чути їх було за багато-багато верстов. І в деяких будинках стоять такі самі скриньки. Якщо довго вслухатися в мушлю слухавки, у саму її серединку, то й справді вчуваються якісь хрипи, сичання, стогони нерозбірливі, неначе перві люде зі свого світу якісь сигнали подають: схаменіться! отямтесь! припиніть! не робіть!

Онде, на горі Щекавиці, на самому її вершечку, подалі від Ріки, волф у драній куртці шкіряній, зібравши навколо себе дітлахів та підлітків, навчає їх законам життя, на хитарі тріснутій собі приграваючи. Воно-то справа добра, корисна, якщо вона Кнєзем санкціонована. Та коли придивитися до волфа ближче, то видно, що виду він зовсім не благообразного: давно не мите сивувате волосся брудною стьожкою перетягнуте, колюча щетина щоки вкриває, круглий пацифік із білого металу на грудях теліпається. Хоча істини говорить ніби правильні:

– Ото жили собі перві люде й лиха не знали. Та тільки не завважили вони, що їхній бог уже помер. Не помітили. Так само далі ходили собі до храмів своїх, прохання до бога посилали, обряди свої відправляли. Та все дивувалися, що нічого з того не виходить. Не всі дивувалися, а тілько некоторі, ті, що завважили. А тим часом нові боги над світом запанували. Всемогущий бог Фак і всемогуща богиня Фака вирішили світ оновити, перенародити. Та загинули й вони: бог Фак – Під час зачаття, а богиня Фака – Під час пологів. Ото й були два великих Спалахи, із перервою в дванадцять років, дванадцять місяців, дванадцять тижнів і дванадцять днів. Такий, видати, термін божої вагітності, та й то, мабуть, не повний. І світ наш через те недонароджений. То й мусимо в ньому жити, який уже він нам дістався, хай боронить нас усемогутній батько Фак і все-блага матір Фака!..

Усе наче правильно каже волф хитромудрий, та от тільки бринить у голосі його якась легенька ніби насмішка, ледь відчутна. Може, і сам сумнівається в тому, що оповідає?.. А сумніватися в нас – Гріх найбільший, непростимий. Оно й Кнєзь те саме каже завжди. Міст треба будувати, хоч його й зносить, розмиває своєю водою Ріка. Бо там, за Рікою, звідки сонце сходить щоранку, там, ген далеко-далеко, може, саме там, де воно щоранку сходить, живуть люди. Їх ніхто не бачив, та Кнєзь певен, що ті люди – наші брати. Вони колись піднімуться, рушать у дорогу й прийдуть до граду. Тому й потрібен міст, саме такий, новий міст, збудований нашими руками від самого початку, а не на підмурівку тих каменюк, що залишили перві люде. Тож і згрібають щоранку землю смерди, носять її кошиками, висипають у воду. Інші смерди там її втоптують, штани до колін закасавши, дамба потрохи довшає, простягаючись у бік Трухан-айленду, але потім, улітку після дощу чи навесні, як сніги тануть, приходить із верхів’їв велика вода й змітає дамбу, наш міст недобудований. Та й коли б його до кінця добудувати, до Трухан-айленду, все одно ж там, по той бік айленду, знову Ріка. Хіба ще один міст доведеться будувати, туди, до Лівого граду? Але то тільки Кнєзь відає та ще, може, хто з наближених до нього.