Артем Чех - Рожеві сиропи

– Який Степан?

– Мерчинський. Дід Оліньки.

– У червні. Минулого тижня п’яним ходив. Відмічали, – спокійно відповіла Надія Миколаївна.

– Ні-ні, рік. Рік скажіть.

– Здається, він тридцять шостого. Ну да, тридцять шостого. Вони ж з батьком моїм в одному класі навчалися.

– Дякую. А коли Олінька прийде? – зловісно запитав листоноша.

– Та от уже має бути.

За кілька хвилин до зали влетіла розчервоніла Олінька.

– Всім привіт, – радісно скрикнула вона й попрямувала до бухгалтерії.

– Олінька, стій!

– А? – розвернулася вона.

– Бе, – сказав дядя Сергій Валентинович, з усієї дурі ляснув дівчину по щоці, потім мовчки дістав аркуш паперу й написав заяву про звільнення.

Надія Миколаївна оторопіло дивилася то на Сергія Валентиновича, то на Оліньку, чия ліва щока вкрилася кривавим відтінком.

– І бутерброди у вас – паршиві, – звернувся дядя Сергій Валентинович до Надії Миколаївни.

За два дні, вже не листоноша дядя Сергій Валентинович, зібравши валізу речей, зник у невідомому напрямку. Веломашину він подарував Василю.

– О, то Валера майстер. Він вчився у покійного Іллі Петровича. Чув, може? Як кому піч треба або грубу – він перший у нас в селі. Каміни, конєшно, у кого як. Де получається, а де нє. Хоча в послєднє врємя він воду баламутить. Гроші великі просить. бо ото один майстер на все село.

– Ну, гроші не проблема.

– Він багато бере. А вам, Афанасій Вікентійович, півхати перероблять треба. Тисяч на десять це вам обійдеться.

– Я ж кажу, Стьопа, що гроші – не проблема. Це я на так питаю, на потім.

Афоня повзав уздовж і впоперек своєї ділянки з рулеткою, вимірював, примічав. Іноді зупинявся навпроти одного зі своїх численних розвалених сараїв та міркував уголос:

– Знесу к ляшій матері. І басейн поставлю.

Сусіди час від часу зазирали у двір Афанасія, але нічого втямити не могли. Одні казали, що Афанасій десь викопав скарб і тепер зробить тут собі парадіс. Інші шепталися, що до Афанасія приїхав його чоловік з Америки, дуже багатий мужчина, і наче хтось навіть бачив якогось чудного джентльмена у білому фраку, і що той джентльмен прогулювався по центру, гордовито вистукуючи горіховим ціпком. Так чи інакше, але Афанасій затіяв щось надзвичайне. Грандіозне.

Коли ж Афоня випадково довідався про несподіваний від'їзд дяді Сергія Валентиновича, він, сидячи на веранді й п'ючи гіркий настій з безсмертника та полині, дістав свій камінець, любовно протер його хустиною й тихенько, тихше, ніж пошепки, промовив:

– Якщо та децелина змусила Сергія поїхати з села, то скільки ж потягне цей камінь!

Афоня вистрибнув зі свого пильного розламаного крісла й побіг до Ваниної баби питатися, чи, бува, не хоче Зінка продати йому свою ділянку.

– Поле для гольфа. Ви уявляєте, яке поле для гольфа тут можна зробити! – аргументував він своє бажання викупити ділянку.

– Ти придурок, Афоня?

– Зінуля, Зінчик, разом заживемо! Ти уяви собі, побудуємо особнячок! Шикарний, басейн, поле для гольфа, корт тенісний.

– Та на хріна мені твій корт!

– Треба у Вані спитати. Де Ваня?

– На рибалку поїхав. Узяв книжок повен рюкзак – і на рибалку. А ти що, Афоня, в лотерею виграв? Бо, кажуть, один у нас уже виграв.

– Нічого я не виграв. Я тепер, між іншим, людина номер один.

– Да? – Баба Зіна недовірливо глянула на Афанасія, закрила останню банку полуниці й витерла руки об передник.

– Да! – мовив Афоня, наче це «да» було найвагомішим аргументом серед усіх інших.

– Не мороч мені голову. Іди давай.

Найвагоміший аргумент, вочевидь, не подіяв. Афоня добре знав бабу Зіну, знав її принциповість та непідкупність, а тому і пішов. Подумки він уже уявляв, як викупить шматок землі у держави. Зараз же продають землі? А якщо і не продають, то можна взяти в оренду. На дев'яносто дев'ять років. А ще можна буде санаторій побудувати для пенсіонерів… або ні, краще для заможних людей, ну добре, і один корпус для пенсіонерів – пільговий. А ще… а ще, – Афанасій знову схопив рулетку й заходився вимірювати відстань від туалету до колишнього свинарника, – альпійський парк. З ірисами. І гладіолуси. І рожу тут таку, сибірську, темно-червону…

Сонце сідало за сосни, десь розривався пес, мукала сусідська Майка. Скрипнула хвіртка, й думки Афанасія перервав зичний голос.

– Афанасію Вікентійовичу! Агов, ви вдома?

– Тут я! – відгукнувся Афоня.

Перед ним стояв бородатий здоровань у широких полотняних штанях та заплямованій чимось синім майці.