Артем Чех - Рожеві сиропи

– А? – здивувався дядя Сергій Валентинович. – Не знаю.

– А що в тебе взагалі стоїть? – запитав Афанасій, не вкладаючи у запитання потойбічної суті.

Ваня цій двозначності посміхнувся. Дядя Сергій Валентинович зашарівся.

– У нас тут біда, розумієш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стінці тепер стирчить.

– Так плоскогубцями, – спокійно промовив листоноша. – Подивитися можна?

– На що ти зібрався дивитися?

– На те, як будете витягати.

– Ну подивись.

Афанасій приніс старі, вкриті іржею плоскогубці. Поколупавшись з хвилину у стінці, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.

– А це не зламається? – справедливо запитав листоноша.

– Не знаю. Може, свердло було гівняне, – припустив Ваня. – Зараз спробуємо.

І він спробував.

– Ж-ж-ж-жу-у-у-у! – завив дриль. – Жим, цвік, хряцццц.

– Не йде?

– Не хоче.

– Свердло ціле?

– Та ціле.

Дядя Сергій Валентинович як корінний мешканець сільської місцевості зацікавився не на жарт.

– Мда-а-а, – протягнув він. – Може, там щось вмонтоване? Кевларова пластина, наприклад. Ну, на випадок війни? – припустив він.

– Цей будинок побудували у чотирнадцятому році, Сергій Валентинович. Які кевларові пластини?

– Ну, так, може, під час громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.

– Слухай, Денікін, – почав дратуватися Афоня. – Сідлай свою веломашину і їдь у справах.

Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.

– А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.

– Не мішай! Без тебе тошно! – закричав він на листоношу.

Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.

Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?

– Не знаю, – знизав плечима Ваня.

– Може, сковирнуть? – вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.

– Зараз я тебе сковирну!

– Так що робити? – Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.

– Давай сковирнем, – сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.

Останній допивав Ванин компот.

Афанасій приніс стамеску та викрутку.

– Що краще? – В лівій руці він тримав стамеску, в правій – викрутку.

Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.

– Давайте поки викрутку.

Афанасій дав.

Ваня колупав стіну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кінського навозу з легкістю відпадали. Афанасій ледь чутно скрикував, наче на прийомі у дантиста. Дядя Сергій Валентинович потирав вуса.

– Стамеску, – наказав Ваня голосом зосередженого хірурга.

Афанасій з покірністю асистента протягнув стамеску.

Ваня колупав.

– Є, – мовив він.

– Що там?

– Якийсь ящик.

– Ящик?

– Залізна коробка, здається.

Листоноша підвівся. Афанасій напружився.

– Діставати? – запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.

– А вона велика?

– Нормальна. Так діставати?

– Ти ж мені півстіни розковиряєш.

– Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.

– Ну давай.

Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.

– Скарб! – в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.

– Можливо, – майже індиферентно промовив Ваня.

– Дай! Дай мені, що це? Дай! – У Афанасія затрусилися руки.

– Чудасія! – запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.

З хвилину помовчали. Уражені загальним оціпенінням, мужички не могли не те що сказати щось – рота відкрити.

– Моє! – раптом викрикнув Афанасій.

– Та ваше, Афанасій, ваше, – скривився Ваня.

– Може, відкриєш, Афонь? – запропонував листоноша.

Сіли. Старезний стіл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйозність ситуації. В сусідній кімнаті гуділа муха. Ваня хотів нарешті глянути, що ж там у ящику, й побігти собі на шлюз ловити красноперок. Дядя Сергій Валентинович закусив нижню губу і став схожим на вусату жінку. Афанасій тремтів, немов осиковий листок під штормовим вітром. Він зблід, фазендна майка вмить змокла.

– Тільки це моє, – ще раз попередив Афанасій.

А він жлоб, виявляється, першої гільдії, – подумав Ваня, і його настрій зіпсувався.

Відкрили.

– Давай так, або ти віддаєш все государству, або ми ділимо все по-чесному, – спокійно мовив листоноша.

Його очі світилися, немов фосфоричний поплавець у нічній непрогляді плеса.