Наталія Довгопол - Прокляте небо

– Євдокія.

– Це давнє церковне ім’я. Так звали святу грецьку мученицю.

– Поки крикнеш «Єв-до-кі-я!», то вже півроку пройде, – заперечила панночка.

– То нехай буде Євою.

– Євою? Як перша жінка? Забагато честі! Тоді хай ліпше Євкою буде, – поставила руки в боки Марта.

Дунька нарешті розслабила пальці й опустила тацю.

– Євкою так Євкою, – ніяково погодилася вона, вклоняючись. – Панночко моя ясна, пробач, що вродилась незграбною. Наперед я буду обачніша…

Дунька присіла й заходилася підбирати з трави груші та пряники. Серце калатало. Здавалося, ще трохи – і вистрибне на тацю, а зніжена панночка з’їсть його на полуденок разом із грушами.

Марта тупнула ногою й побігла жалітися матері; Веселина мовчки забрала в Дуньки тацю й понесла назад на кухню. Дунька ж лишилася в саду наодинці з учителем, винувато схиливши голову долі.

– Не бійся панночку. Марта буває злою, нестерпною, але зрештою – вона ще зовсім дитина.

– Яка просто зі шкіри пнеться, щоб здаватися дорослою, – пробуркотіла Дунька, не підіймаючи голову.

– Дуже влучно кажеш! – усміхнувся пан Орест, лагідно плескаючи дівчину по заплетеній голові.

Його тепла рука на чолі, його добрий погляд і, звісно, уся його таємнича постать умить зачарували Дуньку. Так і не сміючи підвести очі, вона позадкувала на кухню. Думки роїлися й вистрибували з голови, не тримаючись купи, але одне дівчина знала напевно – вона кров з носа мусила зостатися в палаці.

Дівчина повернулася на кухню. Роззирнувшись і не знайшовши нікого, вона сіла за довгий дубовий стіл та обхопила голову руками. Так вона сиділа, доки не почула голоси, що долинали з коридору.

– …та я геть не візьму до тями, чого Дуньку на службу покликали. Вона ж ґава, робить нічого ладом не уміє. Ще й хирлява така, гляди, вітер подме й уже занедужає!

Дунька рвучко схопилася з місця й, недовго думаючи, заховалася за піччю.

Голоси наближалися й робилися чіткішими. Тепер Дунька могла навіть розпізнати молодиць, що говорили.

– Думаю, це через пана вчителя. Після його появи й так все йде шкереберть. Панночка тепер теж ходить на уроки.

– Ой, та не кажи! Раніше в матері всього, що треба, навчалася, а тепер… Навіщо їй та арифметика й латина, я досі не збагну. Як була дурепою, так дурепою й помре…

– Я чула, що княгиня радилася з учителем, яку покоївку їй краще взяти. І пан вчитель напоумив взяти їй однолітку, щоб вона сама серед парубків не росла. А тут якраз Стешка на очі княгині потрапила, коли яйця в льох заносила по обіді. Ну пані їй і каже: «У тебе ж дівка-підлітка? Приводь на службу».

– Дарма Стешка послухалася. Пропаде Дунька назря.

Далі розмова зайшла про буденне, що Дуньку мало цікавило. Молодиці стукали ножами, щось нарізаючи на панську вечерю, а Дунька думала, як непомітно вибратися зі своєї хованки. Аж раптом почулися кроки й у кухню увійшов іще хтось.

– Куди це паскудне дівча поділося? – впізнала Дунька голос Веселини.

– Дунька? Не знаємо. Тут не було.

– Тепер веліли називати її Євкою.

– Свята Богородиця, невже її таки взяли на службу? – зойкнула одна з молодиць. – Ох, не виживе вона в палаці, не виживе…

– Якщо вона зараз не з’явиться, то я її своїми руками придушу, – крізь зуби сказала Веселина.

– Я тут.

Дунька вийшла з-за печі, знічено потупившись на свої босі ноги.

– Підслуховувала чи що? – кинулася на неї одна з жінок, повнощока Марія.

– Так…

– Ще й зізналася! Ви подивіться лиш на неї! – вигукнула інша, рудувата Оксана.

– Я почула, що ви говорите про мене. Я…

Веселина форкнула й підняла руку вгору так самісінько, як і її господиня.

– Ходи зі мною. Підберу тобі пристойну одежину й черевики.

У скринях палацу знайшлося чимало незношених паненятами речей, із яких вони повиростали. Веселина мовчки підібрала дві білі сорочки, спідницю, корсетку та свитку. Складніше всього було зі взуванкою. Дунька була невисокою, худою, і розмір ноги в неї теж виявився крихітним, тож Веселина перерила купу старих речей, доки не знайшла маленькі черевики, які ще два роки тому належали Марті. Таких гарних речей дівчина навіть у руках з роду-віку не тримала.

– А що, як панночка впізнає свої речі й скарає мене за них на горло? – боязко запитала Дунька.

– Панночка свавільна, але такої влади вона не має, – повагом відказала Веселина, закляпуючи скриню. – Ганка, що в неї раніше служила, була вправна дівка. Надто вправна. Вона служила в палаці два роки і за цей час встигла накрасти столового срібла та підсвічників стільки, щоб вистачило на маленький маєток під Києвом. Звісно, Ганка натерпілася від панночки – ми всі натерпілися, але чутки перебільшують, домальовуючи їй ратиці та хвіст.