Наталія Довгопол - Прокляте небо

– Хіба я Юда якась? – форкнула дівчина, розвертаючись до коханців спиною й надуваючи щоки.

– Євко, та ти послухай, які оповідки Микитка мій знає! Ну ж, розкажи їй про панича! – штурхнула коханого під бік Оленка.

– А що, Євко, хочеш про панича? – підморгнув їй Микита.

Євка лише відмахнулася, але Микита почав свою історію. Його голос звучав тихо та закрадливо, ніби він ділився найбільшою таємницею.

– Колись давно у нашому селі жила дівка. Фенькою звали. Була вона така ж чорнява, як і ти. І така ж кирпата. Якось на ярмарку зустріла вона парубка – ну справжній панич, їй-богу! Ходив у чорному жупані в піл, хутром отороченому, із золотими ґудзиками й коштовним гаптуванням. А високий який, а стрункий! Сказав їй панич, що прийде ввечері до двору, під вишнею постояти. Так дівка до нього раз вийшла, тоді другий, тоді третій… Щоночі ходити стала. Але від кохання дівчата рум’яняться, а ця з кожним днем усе чахне. Мати дивилася на те, дивилася й таємно від дочки заплела їй у косу сині дзвіночки тої. Пішла Фенька на побачення, а наречений її стоїть за плотом, а переступити не сміє. Коли глянь, а низ жупану за патик зчепився, задерся, а звідти видніються справжні копита! «Якби не тая тоя, була б ти, дівко, зараз моя», – сказав, злісно всміхнувся та зник. Більше дівчина його не бачила…

Крізь сон, краєм вуха, Євка слухала історію. Воліла б і не слухати, але кожне слово карбувалося в її серці. Може, ця оповідка й справді була про неї? Може, те все, що відбувається в палаці, усього лиш мара? Її невгамовна уява? Сон? Усе надто гарно, щоб відбуватися на яву…

– Ну а що твої паничі? – розбурхала її дрімоту сестра, штрикаючи колючим ліктем попід ребра. – У чортів по ночах не перекидаються?

– Не знаю, я з ними не ночую, – буркнула Євка, скручуючись калачиком і кутаючись у свою потріпану ряднину.

– Так таки й не ночуєш! – засміявся Микита. – Ні, твої паничі не чорти… Вони просто пихаті індики. Пограються з тобою й викинуть, мов ляльку!

– Та не каркай ти… – цикнула на юнака Оленка.

– Ой, що вже каркати, як так і є! Бачиш, більше вона з нами гуляти не ходить. Цурається нас, простих смертних, либонь? Одно – панських вилупків подавай!

Євка ледь стрималася, щоб не розвернутися й не вперіщити ляпаса. Натомість лиш зціпила зуби. Нехай би ображали її – було би легше стерпіти. Але цього разу кривдили паничів, і… Євка сама собі здивувалася – вона готова була лізти в бійку за таку дрібничку… «Теж мені! Велика річ! Було б за чию честь перейматися…» – подумала дівчина, але відчула, що збрехала сама собі.

У садку на галявині тепер височіла стрілка сонячного годинника. Цілий тиждень діти під наглядом учителя вимірювали та креслили, доки не створили його відносно точну модель. І тепер, готуючись до наступного уроку, пан Орест Годованець обходив навкруги нового творіння й напружено думав. Він думав про Євку. На заняттях вона завжди трималася осторонь, мовчала. Та коли її спитати прямо, дівчина завжди відповідала правильно, принаймні коли це стосувалося натурфілософії та точних наук. Орест не міг помилятися, просто цього всього навчання було недостатньо. Потрібно було поспішати, лишалося обмаль часу.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Посполитий – належний до верстви селян або міщан. ( Тут і далі прим. авт .).

Повітка – підсобне приміщення.

Пахолок – наймит.

Братова – дружина брата.

Саж – загін для свиней.

Канчук – нагайка, батіг.

Білоголова – заміжня жінка.

Людина людині вовк ( лат .).