Марк Леві - Між небом і землею

– Будьте ласкаві, заберіть свої речі й повертайтеся додому. І вилізьте вже з цієї шафи.

– Якщо чесно, це не так і просто, я ще не відпрацювала абсолютну точність. Але останніми днями стало трохи краще.

– Що стало краще останніми днями?

– Заплющте очі, я спробую.

– Ви спробуєте що?

– Вийти з шафи. Ви ж цього хочете? Отже, заплющте очі. Мені потрібно сконцентруватися. І стуліть пельку на дві хвилини.

– Та ви зовсім пришелепкувата!

– Припиніть уже хамити, стуліть пельку й заплющте очі. Не сидіти ж нам тут усю ніч.

Артур розгубився й послухався. За дві секунди він почув голос, що долинав із вітальні.

– Непогано. Надто близько до дивана, але непогано.

Він квапливо вийшов із ванної й побачив, що жінка сіла на підлозі посеред кімнати. І поводилася так, ніби все гаразд.

– Ви лишили килими, це добре. Але картина на стіні – жахлива.

– Я вішаю ті картини, які мені подобаються, там, де хочу, а ще я хотів би поспати, тож якщо ви відмовляєтеся сказати, хто ви, нічого страшного. Просто забирайтеся геть, негайно! Повертайтеся до себе!

– Але я і є у себе! Принаймні колись була. Це все так бентежно.

Артур кивнув. Він винаймав цю квартиру вже десять днів, тому повідомив незнайомці, що це таки його дім.

– Так, знаю, ви мій посмертний квартирант. А це навіть кумедно.

– Ви верзете якісь дурниці. Власниця – сімдесятирічна жінка. І що означає «посмертний квартирант»?

– О, як би її потішили ваші слова! Насправді їй шістдесят два, це моя мама, а ще наразі офіційний опікун. Справжня власниця – я.

– У вас є офіційний опікун?

– Так, зважаючи на контекст, мені збіса важко підписувати папери.

– Вас поклали до лікарні?

– Це ще м’яко сказано.

– Мабуть, вони там дуже хвилюються. А про яку лікарню йдеться? Я вас туди відвезу.

– Скажіть, ви вирішили, що я божевільна, яка втекла з психлікарні?

– Ні, але…

– Бо божевільна після шльондри – якось забагато як на перше знайомство.

Чхати він хотів, божевільна вона чи повія, адже був виснажений і просто прагнув поспати. Вона ж не вгавала і продовжувала наступ.

– Якою ви мене бачите? – знову запитала вона.

– Я не розумію запитання.

– Яка я? Оскільки я не бачу себе в дзеркалах, хочу знати, який маю вигляд.

– Схвильована, дуже схвильована, – незворушно відказав він.

– Я маю на увазі фізично.

Артур завагався, а тоді описав: висока, з дуже великими очима, гарними вустами і милим обличчям, що суперечило її поведінці, сказав про довгі руки, які виписували елегантні рухи.

– Якби я у вас попросила вказати станцію метро, ви б розповіли про всі пересадки?

– Даруйте, але я не розумію.

– Ви завжди так детально описуєте жінок?

– Як ви зайшли? У вас є дублікат ключа?

– Він мені не потрібен. Просто неймовірно, що ви мене бачите.

Вона невтомно повторювала: те, що він її бачить, – це диво. Зауважила, що їй дуже сподобалося, як він її описав, і запросила сісти поруч.

– Те, що я вам розповім, непросто збагнути й неможливо пояснити, але якщо ви готові вислухати мою історію, якщо хочете довіритися мені, то, може, зрештою навіть повірите. І це дуже важливо, адже ви, самі того не знаючи, єдина людина у світі, з якою я можу розділити таємницю.

Артур зрозумів: вибору немає. Він мусить вислухати, що розкаже ця дівчина. І хоча йому хотілося тільки спати, він сів біля неї й почув найнеймовірнішу історію у своєму житті.

Її звали Лорен Клайн, і вона інтерн-медик. Півроку тому потрапила в автокатастрофу через відмову кермового механізму.

– Відтоді я в комі. Ні, зарано робити висновки, дозвольте пояснити.

Вона нічого не пам’ятала про аварію. Прийшла до тями тільки після операції в реабілітаційній палаті. Охоплена дивними відчуттями, вона чула все, що говорили навколо неї, але не могла ні поворухнутися, ні заговорити. Спершу вона гадала, що причина в анестезії.

– Я помилилася. Минали години – а я все не могла фізично прокинутися.

Вона й далі була здатна все сприймати, от тільки не мала змоги спілкуватися із зовнішнім світом. Потім пережила найбільший страх у своєму житті, багато днів думаючи, ніби її розбив параліч.

– Ви навіть не уявляєте, через що я пройшла. Лишитися навіки бранкою власного тіла.

Понад усе вона хотіла померти, втім складно вчинити самогубство, коли ти навіть мізинчиком поворушити не можеш. Мати сиділа біля її ліжка. Лорен подумки благала, щоб та задушила її подушкою. А потім до палати зайшов лікар. Вона впізнала голос – це ж її викладач. Місіс Клайн запитала, чи може донька почути, коли до неї звертаються, на що Фернштейн відповів: «Гадки не маю, але дослідження дозволяють вважати, що люди в її стані здатні сприймати зовнішні сигнали, тож потрібно стежити за словами, розмовляючи біля неї».