Олена Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990

– Та не виносив я посуд звідси…

– Збирай потім порожні тарілки й особливо склянки, де ви їх кидаєте!..

– Повторюю, нічого я звідси не виносив. Це мій чайник для заварювання зеленого чаю.

– У нас лише чорний чай, зеленого не тримаємо.

– Отож я й заварюю…

– Прибирай тепер за вами!

Зрозумівши, що жіночку не переспорити, Леонід розсудливо замовк. Тоді касирка спитала:

– Що моя дурепка вам тут наговорити встигла?

– То це?..

– Донька це моя, хто ж іще.

– А-а-а… Ну-у-у… – борттехнік якось непевно знизав плечима.

– То що ж?..

– Та-а-а… Втішала, що буде у мене новий заварювальний чайник і… – він трохи подумав, перш ніж уточнити: – І-і-і… нібито й не зовсім втішала. Верзла якісь нісенітниці, не надто зрозумілі, тому я…

– Що за нісенітниці?

Він знову знизав плечима.

– Ну, я ж їй задам! – касирка рішучо підібгала губи.

– Навіщо ви так?

– А щоб знала, як до відвідувачів чіплятися зі своїми вибриками!

– Вона говорила дивні речі.

Жіночка зміряла Леоніда оцінюючим поглядом, на півхвилини напружено замислилася й нарешті пояснила:

– Не звертайте уваги на мою дурепку, будь ласка. Це все спадкове, через чоловіка мого, через Володю. Він циган, отож дочка надумала собі бозна-яких дурниць і тепер принагідно вдає із себе «справжню ворожку». До того ж ми з ним колись у театрі разом працювали, просто я кинула грати після пологів, тоді як мій Володя…

– То вона циганка?! – не витримав борттехнік.

– Лише наполовину. Але то все не варте уваги. Ті нісенітниці, що вона тут вам, мабуть, намолола, – плюньте й розітріть.

– Але ж ви навіть не знаєте, про що вона говорила!..

– І знати не хочу! Бо все це глупство, виїденого яйця не варте.

Тут до їдальні увійшла прибиральниця зі шваброю, обмотаною драною ганчіркою, й заходилася згрібати попід стіну друзки чайника й розмоклі чаїнки. Леонід сходив до каси, приніс до столика склянку ледь теплого чорного чаю. Потім з меланхолійним виглядом доїв суп, поганяв по тарілці величезний шматок пшоняної каші, подряпав виделкою кулінарний шедевр, який в тутешній їдальні називався «хлібним» шніцелем. Нарешті, не відчувши жодного задоволення, випив залпом склянку чаю і попрямував до себе в номер.

Звісно, він дуже засмутився через усю ту безглуздь, що сталася в їдальні. Та особливо гірко було йому отаке ставлення екіпажу. Власне, і справді нема чого звертати увагу на всякі дурниці, почуті з вуст малолітньої дурепки, яка корчить із себе «справжню ворожку» – її мати має рацію. Однак все сталося через витівку Марата, от що прикро!.. Інші члени екіпажа й раніше дивилися на борттехніка якось косо, з недовірою… Але така явна демонстрація незадоволення сталася вперше.

Вчитися на інженера Леонідові не надто хотілося. Лише завдяки м’якому підштовхуванню з боку дружини Гелі він аж у 1972 році заочно здобув вищу освіту за спеціальністю «Літакобудування», після чого півроку пропрацював у відділі головного конструктора на ташкентському заводі Антонова. Саме тоді його відправили у відрядження на полігон – спостерігати за роботою чергового нововведення… Подивившись, як злітають у небо потужні крилаті «Ани», почав мріяти про те, що колись і сам підніметься в небо на сталевій «пташці». Для цього було потрібно не так уже й багато – усього лише перекваліфікуватися у борттехніка…

Теорія далася йому легко: найскладніші інструкції Леонід запам’ятовував сторінками – немов Йоганн Вайс у багатосерійному фільмі «Щит і меч». На тренажерах він також був першим… але пройти «вертушку» на медкомісії ну ніяк не виходило!!! Мрію про польоти довелося відкласти спочатку на півроку, потім іще на півроку… Однак злий рок не відступав.

Після чергового провалу неборака добряче напився. І тут знов допомогла Геля! Щоправда, для початку добряче висварила чоловіка за те, що одразу не звернувся до кваліфікованого домашнього лікаря… але ж допомогла, прописавши аутотренінг і повну відмову від алкоголю! Бажання літати було величезним, тому приписів Леонід дотримувався неухильно. Не минуло й трьох місяців, як «вертушка» була подолана, а бажання випити зникло загалом. Натомість Гайдамака пристрастився до зеленого чаю і навіть спеціальний заварювальний чайник собі завів, але ж чого не зробиш заради мрії – злетіти високо в небо на потужному літаку!..

У1974 році на заводі Антонова у Ташкенті частину льотного складу розформували, решті запропонували перевестися до Києва. Отак сімейство Гайдамаків-Уханьських й опинилося в Києві. Щоправда, попервах Леоніда запроторили до наземної служби, проте невдовзі запропонували місце борттехніка на «Ан-22». Колектив був новий, усі якось швидко знайшли між собою спільну мову, тільки один Гайдамака не вписався у цей екіпаж. Нібито й по роботі та в побуті ніхто до нього претензій не мав, але стосунки з колегами у нього не налагоджувалися – і край!