Пол Остер - 4 3 2 1

Поміч надійшла у вигляді замовлення: поїхати до Нового Орлеану й сфотографувати Генрі Вілмота для суперобкладинки його майбутнього роману, довгоочікуваного твору колишнього лауреата Пулітцерівської Премії, а коли шістдесятидворічний Вільмот сказав своєму редактору, що йому дуже сподобалися знімки, тобто, зателефонував Полу Сандлеру й поінформував його, що віднині фотографувати його буде тільки «ота чарівна жінка», то з видавництва «Рендом Хаус» надійшли нові замовлення, а це, в свою чергу, забезпечило роботу в інших Нью-Йоркських видавництвах, що в наступні роки посприяло надходженню замовлень від таких журналів, як Town & Country, Vogue, Look, Ladies’ Home Journal , the New York Times Magazine на фоторозповіді про їхніх авторів, кінорежисерів, бродвейських акторів, музикантів та художників, а згодом – і від інших тижневиків та щомісячників. Матір Фергюсона завжди фотографувала своїх фігурантів в їхньому власному довкіллі, подорожуючи до місць, де вони мешкали, і використовуючи в роботі свої портативні світильники, розкладні ширми та парасольки. Вона фотографувала письменників в їхніх заповнених книжками кабінетах або за робочими столами, художників – у заляпаних фарбами студіях, піаністів – за їхніми блискучими чорними «Стейнвеями» або біля них, акторів – коли ті вдивлялися в дзеркало гримерки або сиділи наодинці на порожній сцені, і чомусь її чорно-білі портрети розповідали про внутрішнє життя цих людей більше, аніж те, що решті фотографів вдавалося витягнути з тих же самих відомих постатей – ця здатність, схоже, визначалася не самою технікою знімку, а якоюсь внутрішньою рисою самої матері Фергюсона, яка завжди готувалася до своїх завдань, читаючи книжки, слухаючи записи й розглядаючи картини своїх підопічних, що давало їй поживу для розмов під час тривалих фотосесій, а завдяки тому, що говорила вона невимушено, була такою чарівливою, привабливою й несхильною говорити про себе, що оті марнославні й важкі у спілкуванні мистці несподівано для самих себе розслаблялися в її присутності, відчувши, що вона щиро цікавиться ними і їхньою творчістю, і це дійсно було так або майже так кожного разу, тож коли материна чарівливість справляла потрібний ефект, і їхня настороженість зникала, то маски, які люди мистецтва носили на своїх обличчях, поволі щезали, і їхні очі починали світитися зовсім по-іншому.

На додачу до цієї комерційної роботи для журналів та видавців матір Фергюсона продовжувала займатися своїми власними проектами, які називалися «побачене блукаючим оком» і в яких вона відмовилася від ретельної підготовки та контролю для виробництва першокласних портретів заради «довільної відкритості випадковим зустрічам з несподіванками». Вона виявила в собі цей суперечливий імпульс на весіллі кузини Шарлотти в 1955 році, коли виконувала оту неоплачувану роботу, котра обернулася на життєрадісний сплеск маніакального фотографування протягом трьох з половиною годин, коли матір Фергюсона крутилася у натовпі, звільнена від необхідності ретельної підготовки, поринувши у вир скорострільних композицій, коли один знімок швидко змінювався наступним, ефемерні швидкоплинні миттєвості, які треба було зафіксувати саме тої миті – або нікли, бо якщо забаритися хоч на секунду, нагоду буде втрачено, сценка щезне. Несамовита зосередженість, яка знадобилася їй в тій ситуації, вкинула Розу в щось на кшталт емоційної лихоманки, неначе кожне обличчя в приміщенні й кожне тіло тиснули на неї одночасно з усіх боків, неначе всі присутні помістилися в її очах, перебуваючи вже не по той бік фотоапарату, а в ній самій, перетворившись на частину її єства.

Як і слід було очікувати, Шарлотта і її чоловік зненавиділи ті фотографії. Ні, запевняли вони, не портрети, зняті в синагозі після шлюбної церемонії, бо ці портрети були дійсно чудовими і вони дорожитимуть ними завжди, а оті знімки на весіллі, вони якісь розмиті, незрозумілі, такі темні й сирі, такі непоштиві, всі на них виглядають якимись похмурими й нещасними, навіть усміхнені люди мали якийсь завуальовано-демонічний вигляд, і чому знімки такі ексцентричні й безладні, чому все вийшло таким жахливо темним? Ображена таким докором, матір Фергюсона послала молодятам примірники портретів з короткою супровідною запискою, в якій ішлося «Рада, що вам сподобалося оце », другу партію портретів вона надіслала тітці Перл, третю – своїм батькам, а останню – сестрі Мілдред та її чоловіку Полу. Отримавши пакунок, Пол зателефонував і поцікавився, чому вона не надіслала жодної фотографії з весілля. «Тому, що ті фото – огидні», відповіла матір. Всі художники гидують власними творами, відповів її новий прихильник та захисник, і насамкінець умовив Розу зробити тридцять фото з тих понад п’ятисот знімків, які вона зробила того дня, і надіслати їх до офісу Пола у видавництві «Рендом Хауз». Три дні потому він зателефонував і сказав, що ніякі вони не огидні, а навпаки – він вважає їх неординарними і просить її дозволу передати ці знімки фотографу Майнору Вайту з журналу Aperture. Вони заслуговують на те, щоби їх надрукувати, сказав Пол, щоби їх побачили люди, які цікавляться мистецтвом фотографії, а оскільки він трохи знайомий з Вайтом, то чом би не розпочати згори? Матір Фергюсона вагалася – може, Пол був нещирий і просто хотів пожаліти її? «Добра людина втручається в ситуацію, щоби допомогти згорьованій родичці у важкий для неї час, чоловік зі зв’язками прагне прив’язати до нового життя вдовицю-фотографа без зв’язків», подумала вона. А потім подумала, що співчуття це або не співчуття, але саме Пол послав її у відрядження до Нового Орлеану, звісно, він міг діяти чисто з примхи, чи сліпої інтуїції, чи під впливом якогось розрахунку на тривалу перспективу, але все ж таки сварливий пияк Вілмот похвалив її за «до біса класну роботу». То, може, її свояк дійсно вірив, що поставив гроші на правильну конячку?