Тосикадзу Кавагути - Доки кава не охолоне

Насправді неможливо повернутися в минуле. Це кафе не може перенести вас назад у часі. Це лише рекламний хід, щоб заманити більше клієнтів. Узяти хоча б ті нескінченні осоружні правила. Вони – лише перша перепона, яка примушує охочих повернутися в минуле відмовитися від свого задуму. Якщо ж відвідувачі здолали цю першу перепону, перед ними відразу постає друга. Їм розповідають про привида, аби налякати й змусити відмовитися від цієї ідеї. Жінка в сукні просто грає свою роль. Вона прикидається привидом.

Від цих думок Фуміко стала впертою як ніколи.

«Якщо все це – брехня, то й нехай. Але я на неї не куплюся».

Фуміко звернулася до жінки в білій сукні якомога люб’язніше.

– Послухайте, це ненадовго. Будь ласка, дозвольте мені сісти тут.

Проте її слова, схоже, навіть не долетіли до вух жінки. Вона читала, анітрохи не звертаючи уваги на Фуміко.

Така її поведінка не на жарт розлютила дівчину. Вона схопила незнайомку за передпліччя.

– Стійте! Не робіть цього! – крикнула Казу.

– Послухайте! Досить! Досить ігнорувати мене!

Фуміко спробувала силою зрушити жінку в білій сукні зі стільця. І тоді це сталося…

– ?!

Жінка в білій сукні зненацька широко розплющила очі й люто зиркнула на Фуміко.

Дівчина враз відчула, ніби її тіло поважчало в кільканадцять разів. Здавалося, що на неї накинули десятки ковдр. У кафе зробилося так темно, наче горіла лише одна свічка. Пролунало якесь нелюдське потойбічне завивання.

Фуміко цілковито паралізувало. Нездатна поворухнути жодним м’язом, вона впала на коліна й зіщулилася на підлозі.

– Ай! Що відбувається? Що відбувається?

Фуміко й гадки не мала, що з нею коїлося. Казу із самовдоволеним виразом «я ж вам казала» байдуже відповіла:

– Вона вас прокляла.

Почувши слово «прокляла» , Фуміко не відразу зрозуміла, про що мова.

– Що?.. – простогнала вона.

Не в змозі чинити опір цій невидимій силі, яка, здавалося, щоразу дужчала, Фуміко притислась обличчям до підлоги.

– Що?.. Агов?.. Що це таке? Що відбувається?

– Це прокляття… Ви не послухали мене й зробили те, що зробили, а вона прокляла вас, – повторила Казу, повертаючись на кухню.

Фуміко залишилася розпластаною на підлозі.

Лежачи долілиць, вона не бачила, як Казу пішла, але добре почула одним притиснутим до підлоги вухом, як віддалялися її кроки. Обличчя напружилося, а все тіло тремтіло так, ніби на неї вилили крижану воду.

– Що? Ви, мабуть, жартуєте. Погляньте на мене! Що мені зробити?

Відповіді Фуміко не отримала. Вона почала здригатися.

Жінка в білій сукні зі страхітливим виразом обличчя спопеляла її поглядом. Вона видавалася зовсім іншою людиною, не тою, яка ще кілька хвилин тому спокійно читала книжку.

– Допоможіть мені!.. Благаю, допоможіть! – закричала Фуміко в напрямку кухні.

Можливо, почувши її крики, Казу незворушно повернулася. Фуміко не бачила цього, але та тримала в руці скляну кавову карафку. Дівчина почула, що до неї наближаються кроки, але зовсім не розуміла, що коїлося. Спершу ті правила, потім привид, а тепер – прокляття. Це страшенно спантеличувало.

Казу навіть не натякнула, чи збиралася вона взагалі їй допомагати. Фуміко вже хотіла щосили крикнути: «Допоможіть!»

Та саме цієї миті…

– Бажаєте ще кави? – Фуміко почула, як Казу запитала буденним тоном.

Фуміко не тямилася від люті. Ігноруючи її в такій лячній ситуації, Казу не лише не допомагала їй – вона пропонувала жінці в білій сукні каву. Фуміко була ошелешена. « Мені чітко сказали, що ця жінка – привид, і я даремно не повірила. Припустилася помилки й тоді, коли схопила жінку за руку й спробувала силою зрушити її зі стільця. Та навіть попри те, що я кричала: «Допоможіть!», дівчина не звертала на мене уваги, а тепер, ніби нічого й не трапилося, запитує жінку, чи не бажає вона ще кави! З якого дива привидові хотіти кави? » Та спромоглася сказати лише:

– Ви, мабуть, жартуєте!

Проте впевнений потойбічний голос відразу відповів: – Так, дякую.

Це сказала жінка в білій сукні. А потім несподівано тіло Фуміко значно полегшало.

– О-ох…

З неї зняли прокляття. Фуміко, тепер уже вільно відсапуючись, стала на коліна й поглянула на Казу.

Та відповіла їй таким самим поглядом, мовби хотіла запитати: «Ви хочете щось сказати?» , і байдуже знизала плечима. Жінка в білій сукні відсьорбнула свіжої кави й мовчки повернулася до своєї книжки.

Поводячись так, ніби не трапилося нічого надзвичайного, Казу пішла на кухню поставити на місце кавову карафку. Фуміко знову потягнулася до плеча тієї страхітливої жінки. Її пальці відчували її шкіру. Ця жінка тут. Вона існує.