Любов Білозерська - Ангел наш добрий – Мати Софія

* * *

Білан Харитін, Софіїн дідусь, побудувався на хуторі неподалік від дочок Ївги і Олександри, а дочка Настя вийшла заміж у сусіднє село – Чичиркозівку, за вдівця з п’ятьма дітьми. – «І рідна мати не побивається, буває, так за дітьми, як ця мачуха», – говорили люди.

Син Гнат збудував гарну хату на центральній вулиці села. Жили усі діти заможно, бо не цуралися важкої праці, біля землі ходили, як і належить хліборобам.

Із ним та з дочками й зятями трудилися на своєму – таки полі, а його було не багато – не мало: на Галечому 15 десятин та ще 5 лісу від Калниболот.

Мав завжди 2-3 пари коней, за якими їздив аж у сусідні губернії. Вибирав найкращі породи, і коли з’являвся в селі, то інші господарі із захватом, а хто із заздрістю дивились на Харитонових коней.

Ще був вправним пасічником і захопив цим заняттям родину, часто й управителі панського маєтку запрошували подивитись до бджолиних сімей.

І в селі майже всі шанували Харитона за те, що міцним був господарем і дітей своїх навчив любити землю і працювати на ній.

Тішився внучатами, які підростали у великій родині.

–

А що, Маріє, давай поставлю нову хату: он скільки в нас уже внуків, як поприходять – поз’їжджаються усі, то й місця в хаті малувато, – якось поділився думками з дружиною.

–

Чому ж і ні? Рід наш розпросторюється, слава Богу. Гарно зібратися усім разом за одним столом, – підтримала. – Не все ж тільки працювати, не покладаючи рук.

–

А ще покриємо ми хату не солом’яними сніпками, а залізом. Я вже й придивився і прицінився, і трохи сторгувався з одним продавцем із Звенигородки.

Марія усміхнулася: питає поради, а сам уже все вирішив. Отакий у неї Харитін: до роботи завзятющий і такими ж є і їхні діти, хвалити Бога!

За літо й осінь уже стояла їхня гарна, висока і велика хата, виблискуючи під сонцем залізним дахом.

А тут, як грім з неба, вдарила революція. І пани та їх управителі виїхали з села, нашвидкуруч розпродавши своє майно.

Частина селян кинулась грабувати та розбирати маєток і все з нього тягнути по своїх хатах.

Тепер мало не щодня в селі гули бджолиним вуликом сходки.

–

Забрати в хазяїв землю! – лунало. – Досить уже, нажилися!

–

Поздирати блискучі покрівлі, щоб в очі не різало нам, бідноті! – гуло на сходці.

–

Зараз же і ходімо!

І розлючений, підбурений ненавистю, жадаючий наживи, натовп кинувся робити самосуд.

Дзвеніло на Харитоновій хаті сполохане залізо, падаючи з покрівлі на землю. Його зразу ж розтягували, хто куди міг, на свої дворища.

Заливалася слізьми злякана Марія з настраханими дочками Олександрою та Ївгою, які, почувши про те, що роблять активісти, прибігли з малими дітьми на руках.

А Харитін? На що був твердохарактерний чоловік, знепритомнів і так лежав, не в змозі підвестися на ноги, тільки тяжко стогнав.

–

А може, тебе зразу в труну покласти? Бачите, живе, як вареник у маслі, а труни он які приготував собі і жінці!

–

Ой, води бідному дайте, – глумилися весело над ним ті, що зовсім ще недавно бігали до нього за всім на світі: і за пшеницею, і за кіньми, і по гроші, і за іншими найдрібнішими позичками: по сіль, по вогонь із печі.

Розтягли, розірвали покрівлю свої ж таки люди, що раптом перекинулися у хижих і лютих звірів. Добре хоч труни не порозбивали, бо й справді, як чоловікові тепер стягнутися на них?

–

Не побивайтеся так, тату, не в одного вас вчинили такий розбій. У людей на Зарічній забрали і всю худобу, яка була в дворі, – умовляла Олександра.

–

А мій Оксень каже, що треба вступати до того СОЗу, бо не дадуть дихати ще й зашлють туди, звідки й вороття не буде, – обізвалася дочка Ївга.

Насилу трохи піддужчав Харитін і взявся до роботи: полагодив верх на хаті, укрив її солом’яними сніпками, щоб більше не муляла залізом очі ласим на чуже добро.

Хіба ж він винен, що над усе любив працю і до неї змалечку й дітей своїх привчив?

Наче підмінили чоловіка після того: став нездужати все частіше, танув на очах, як той віск на вогні.

–

Готовся на висилку, куркульська личино, – якось прошипів п’яниця – сусід. – У Сибіру хазяйнуватимеш. Там тепер таких, як ти, ого скільки! А твоя земелька і ліс уже народне добро!

–

І справді, тату, напишіть заяву до СОЗу, – радила Ївга. – Немає виходу, бо зашлють туди, звідки не повертаються живими.

Мій Оксень думав-думав, журився-журився та й написав заяву. Тепер ми старці в колективі, будь він проклятий! Землю, коні, реманент – все забрали, як і у вас. То хоч висилкою не лякають.