Любов Білозерська - Ангел наш добрий – Мати Софія

Потім приступала топити піч – це для неї тепер було «за іграшку», як вона любила казати, не соломою ж, як колись давним-давно топили.

Дрова сухі, хороші; весело танцює вогонь; чатуючи його, черінь уже рада прийняти високі розкішні хлібини.

Любила щоразу заглядати до печі: чи добре вже нагоріло, чи готова вона взяти вироблене диво. Перехрестить тричі челюсті печі і з благоговінням садить хліб, дбає, аби зарум’янився і аж тоді закриває затулкою. Хай печеться!

Швидко піде неймовірно солодкий дух по хаті, якому стає тісно в ній, і він уже заповнив навіть усе подвір’я. І всі сусіди чують і знають, що в Софії печеться хліб і пиріжки.

Витягне потім їх із печі ненька і милується, кличе внучат, дає по теплому пиріжку з лагідною усмішкою.

Буває, й зітхне важко, мабуть, пригадається той хліб голодного страшного року й гіркі свої дитячі сльози…

* * *

Софійка народилася лютої зими 1919 року в сім’ї Андрія Васильовича та Олександри Харитонівни Волосенків, була першою і бажаною дитиною, за нею через два роки з’явився на світ брат Павло. Жили на хуторі недалеко села. Скільки себе пам’ятає, вона завжди любила співучу річку Шполку, яка ділила своєю течією село на дві рівні частини, і кожна по-своєму була красива: на берегах аж до неба підіймалися косаті верби, росло-розкошувало запашне зелене сіно, яке лоскотало босі ноги дітвори, що влітку висипала по обидва береги, тоді аж виляски ішли по хвилях, які здіймали умілі і не зовсім умілі плавці.

Змалечку разом із сусідськими дітьми (а їх було аж семеро) хлюпались в ніжному літеплі ласкавої Шполки.

Ані тато, ані мама не заперечували, коли дівчинка бігла до річки купатися, а за нею навздогін чулася лише засторога:

–

Не йди, доню, на глибоке, ти ще маленька!

–

Добре, я при березі купатимуся!

Літнє сонечко, яскраве і гаряче, пестило сільську дітвору, і вона зростала в обіймах спокійної Шполки, яка завжди несла замріяно свої води кудись далеко-далеко.

В одній місцині річка геть звужувалася, і діти з однієї частини села майже щоднини сходилися з хутірськими ровесниками. Тоді ставало ще веселіше на берегах сивої Шполки.

І вона раділа, обгортала хвилечками ще ласкавіше дітей, бо, власне, для цього і несла свої води через це село, обзивалася своїм тихим гомоном до людей, голубила їхніх діток, аби зростали здоровими і щасливими.

А ще дівчинка завжди дуже чекала великих свят, шанованих у родині: Великодня, Різдва Христового, святих Миколая та Андрія.

Тоді батько Андрій запрягав коня, садив малу доньку на віз, вимощений сіном, і вони разом з дружиною Олександрою їхали до церкви, яка стояла на іншій частині села, через річку.

Отоді для Софійки була радість! Вона їхатиме по довгій-довгій дорозі, а тоді ще греблею і по дерев’яному величезному мосту, а потім іще греблею, майже до самої церкви.

А храм сяятиме веселими вогнями, а біля церкви вже стільки возів стоїть, а людей-людей, що й не злічити!

І всі такі веселі і щасливі, вітають одне одного:

–

Будьте здорові з Празником!

–

І ви будьте здорові!

Батюшка після служби в храмі обходив з мирянами навколо церкви, а з ними і мала Софійка, міцно тримаючись за мамину святешну спідницю. А тоді було для дівчинки та й, мабуть, і для всіх дорослих справжнє щастя – освячення цілющою водою. Усі навколо гомоніли і сміялися, а дітвора аж плескала у долоньки, ловлячи такі ждані краплини від самого доброго Бога. Бо так казали у родині, та й, справді, хоч це було і лютого морозу на Різдво чи на Водохреща, ніхто з дітей ніколи не захворів на простуду. А батюшка кропив щедро-прещедро, бажаючи усім здоров’я.

А яким чудовим був ранок розговіння, коли родина після служби поверталася додому і сідала за святковий стіл!

І чого на ньому тільки не було: і рум’янющі калачі, і пиріжки, і печені домашні ковбаси, і тушена в печі картопля, і капуста, а ще холодець з хроном!

Софійка статечно, як і дорослі, всідалася за стіл, проказувала

Отченаш і після того, як тато брав у ложку кутю з узваром, й сама обідала, щаслива і радісна, бо сьогодні хрещена мати Ївга біля церкви сказала, що дівчинка гарно підросла з того часу, як вона її бачила:

–

Мабуть, ростеш слухняною в батька-матері? – спитала тітка.

–

Аякже, усе слухаю, що мені наказують і допомагаю їм, – відповіла.

–

Павлика заколисую, як мамі ніколи. Або співаю йому, або казку розказую, аж поки не засне.

–

То ти вже така розумниця і мамина помічниця, – похвалила ще раз тітонька.