Максим Бутченко - Жінка в темряві. Зелений Клин

– Я чула, ніби українці скликають збори, хочуть провести вибори до місцевої ради. – Я спробувала звести мову на іншу тему.

– Дідько його знає. Твій дід Ярема, бувало, казав мені, що найперше – це праця, а все інше – то пустопорожнє, марнота. Хто його знає, що вийде з цієї затії, – пробурчав татко, досьорбуючи з тарілки залишки смачнючого Дарчиного супу.

– А ти хотів би повернутися в Україну? – спитала я батька єдино для того, аби відволіктися від думок про своє ім’я.

– Хотів би. Не хотів. Звідки мені знати? Ось ми живемо тут, та й годі. Бодай би лиха якого не сталося, – пробурчав татко.

– Тату, час нині такий, що від біди не втечеш, – сказала я.

– Твоя правда. Та що ж ти тягнеш сірка за хвіст? Неси вже кашу чи що там у тебе! – раптом гарикнув батько на Дарку у своїй звичній манері.

Мені хотілося якось звернути його увагу на інше, але нічого путнього на думку не спадало. Усе, що відбувалося в політиці, було від мене так само далеко, як і від мого батька. Ми обоє були заклопотані одним – власним виживанням. І він, і я старалися, як могли, аби призвичаїтися до свого теперішнього буття, – мій батько чимдалі ставав жорстокішим, колючішим і злішим. І в цьому вбачав свій порятунок.

А я? Мені ж випала дивна доля терпіти в лоні своєму такий сильний біль, що хотілося з усього духу побігти до моря, шубовснути сторч головою у в’язку водяну пучину, аби сіллю зчистити усяку домішку зі зболеного мозку. Але я любила життя! О, як же я любила життя в усьому його розмаїтті! І часом не могла зрозуміти, чого в мені більше – цих тягучих болючих імпульсів чи все-таки жаги до життя. Я була ніби поміж двох світів, сповнених прямо протилежної енергії. Либонь, зазвичай людині невідомі такі муки, вона живе собі, позбавлена необхідності обирати той чи той бік, мене ж шматувала внутрішня суперечність – постійна боротьба між свідомістю і тілом, змученим фізичними стражданнями.

Я підвелася з-за столу – вже хотіла була рушити до своєї кімнати – дочитувати той нудний роман, коли в дверях з’явився наш конюх Ванько. Він нерішуче ступив на поріг, не наважуючись зайти. Так і стояв мовчки, аж поки на нього наштовхнулася Дарка, яка забігла до їдальні забрати порожній посуд.

– Чого це ти? – підвищила Дарка на конюха голос, хоча зазвичай собі такого не дозволяла.

– Прийшли тут. Просють, – видихнув Ванько.

Було видно, що він почувається ні в сих ні в тих у новій для себе ролі камердинера. Але відколи до міста увійшли більшовики, довелося звільнити дворецьких, аби не привертати до себе увагу. Кілька разів у дім були вломилися провісники нового життя – червоноармійці, від яких смерділо потом і самогонним перегаром, хотіли щось експропріювати, але татко у своєму звичному дусі покрив їх такими стоверхими матюками, що ті остовпіли і довго потім не наважувалися на нові спроби. Отоді батько і звелів відпустити дворецьких, щоб не муляли очі новій владі.

– Просють, – знову ледь чутно вимовив Ванько.

– Що просють? – нарешті татко звернув увагу на парубка, підвівся й підійшов до нього.

– Зайти просють, – пробелькотів Ванько, знаючи, що під гнів хазяїна краще не підпадати, аби не нагодував важкими лящами.

– Кого там ще лихий приніс? Хай заходить! – гаркнув татко, ледве стримавши лють.

– Слухаю! – по-солдатськи одгукнувся Ванько, мабуть, намагаючись надати собі більшої войовничості, проте в нього це вийшло дуже комічно.

Я й собі затрималася в їдальні. Не так часто до нас приходили гості – нині кожен остерігався бовкнути зайвого стороннім. Я сперлася на високу спинку стільця, різьблення на якій імітувало переплетене віття дерев, і так стояла, очікуючи. Почувся глухий стукіт чобіт – такий гучний, що моє серце раптом пришвидшено забилося, ніби намагалося своїми ударами перекрити цей жахливий гуркіт, що зародився десь у темних нетрях коридора і, наближаючись, наростав у лавину звуків, як той гірський обвал.

Я мало що пам’ятаю про себе в дитинстві. Іноді мені здається, що не було жодних дитячих літ, а я просто спала весь той час глибоким непробудним сном. Я навіть вважала, що сновидіння – це єдине, що може боротися зі спогадами і перемагати їх. Чому людина усвідомлює себе особистістю так рано, виявляючи це вже в перші роки життя, але майже нічого з того не пам’ятає? Де я була такий тривалий час? Тільки якісь уривки дісталися мені з цілого полотна дитячого існування – фрагменти, клаптики, часточки.