Максим Бутченко - Жінка в темряві. Зелений Клин

– Гей, а ти добре маєшся? – раптом бовкнула я і подумки всміхнулася своїм словам.

– Якнайліпше, і вам того бажаю, – зараз же у тон мені відказала Дарка.

Я не втрималася і порснула сміхом, що здивувало служницю. Дарка була вродлива, як тільки можуть бути вродливими сільські українські дівчата – ніби намальовані вуглиною чорні брови, виразні очі з приємною блакиттю полтавського озера на світлому личку. Ну, і звісно ж, чорна, мов пофарбована, туга розкішна коса, так ретельно зачесана щоранку, що вона нагадувала кований ланцюг на риболовецькій шхуні. Ох, і підчепить колись ця коса-ланцюг рибку велику, родовиту… Я поглянула на серйозне і картинно-красиве Дарчине лице й подумала, що ця дівка матиме гарного чоловіка. Але про свої роздуми промовчала. Лише попросила служницю принести води й відрядила її геть.

Коли Дарка пішла, я дочитала розділ, поклала книжку на комод біля фотелю. Полум’я свічки грайливо колихалося, нервово тремтіло від кожного мого руху – легкий потік повітря торкався ніжної вогнистої голівки, ніби тягся поцілувати її, але та відчайдушно ухилялася. Ще кілька хвилин я споглядала на жовто-синє сяйво, схоже на чиєсь довгобразе лице. Мені здавалося, що хтось німо дивиться на мене, готовий вислухати мою сповідь. Як воно – носити в своєму лоні замість майбутньої дитини ніби живий хворобливий згусток, що дарує тобі не радість і втіху, а самі лише тортури? Чи здатний здоровий зрозуміти, як можна зріднитися з хворобою так, що здається, ніби ви завжди були одним цілим? Якщо ця мука тілесна, що оселилася в тобі, здається правдивішою за інших людей? Що може знати про життя той, хто не відчував подібного страждання?

Утім, я негайно пересилила свій розпач. Мені набридло жаліти себе, адже в жалості ще ніколи не було порятунку. За звичкою задувши свічку, я уляглася в ліжко, заплющила очі. Переді мною спливали картини сьогоднішнього дня. Я прошкувала вулицею, коли на мене налетів двірник, що гнався за хлопчаком-злодюжкою. З сусідньої вулиці враз потягло пахом свіжоспеченої здоби і цинамону, змішаним з густою настоянкою молодих, напівнабряклих пуп’янків трояндових кущів. Я схопилася за цю нитку аромату, щоб утримати його якомога довше в ніздрях, адже такі запахи осявали мою душу. Промайнула карета. Двірник зашурхотів мітлою по бруківці, намагаючись згорнути старе, торішнє листя, що ламалося під його дряпаком і чомусь пахло березовим зрубом. Мимо пройшла дамочка, соромливо ховаючи лице у комірець куценької накидки, та шлейф амбре фіалкової води з жасмином незримо потягся вслід за нею.

Містяни не говіркі з будь-ким на вулиці. Цього неспокійного 1918 року всі намагаються якнайшвидше прошмигнути у свій дім, щільно зачинити віконниці, аби тільки тоненький сонячний промінець прорізав кімнату від підлоги до стелі, а відтак, зачахнувши, рідшав, мов лісовий струмочок, розчиняючись у наростаючому сутінку помешкання. Причина всього лиха – триклята революція, говорив був мій татко, натоптуючи собі люльку добрячим тютюном. В Україні колотилося – казали, ніби німці увійшли до країни, аби звільнити її від більшовиків. Але й ціна тому виявилася неабиякою – величезний оброк, який селяни мусили сплатити всілякою провізією. Подейкували, що гетьманом хоче стати Скоропадський, про якого мало хто чував у наших краях. Та це незнання не заважало багатьом українцям думати, що їхня далека перша батьківщина і є тим обітованим краєм, у який необхідно повернутися або хоча б зв’язати себе міцними нитками з ним, ставши його колонією. Далекосхідні українці, до яких вісті доходили значно пізніше, ще не розуміли, що саме для них буде краще – підкоритися петербурзьким більшовикам чи попроситися під опіку Києва.

Про це на вулиці тільки й балачок в усіх – від вусатого колишнього городового, який з приходом більшовицької влади зараз же подався в розпорядники комуни, створеної неподалік у морському порту, до швачки, що точила ляси зі своєю товаркою на ґанку маленької церкви. Ніхто не знав, що буде завтра, яким боком вилізуть для них ці події. Але ж відомо, що саме незнання часто примушує людину рухатися вперед, бо воно, а не знання є початком прогресу. Позаяк перше спонукує до дій, а друге – до спокою.

Нещодавно і я говорила з Сашенькою Іваненко, донькою місцевого судновласника, про те, що, не знаючи наперед своєї долі, людина сама підштовхує себе до вчинків, не властивих їй раніше. Тобто саме нерозуміння є світлом і рушієм для людства. У відповідь на мої слова Сашенька лише мило кліпала оченятами, теребила в руках мережчату хустинку й здивовано поглядала на мене. Вона – чарівне створіння – навряд чи замислювалася про такі речі, та чи можу я засуджувати її? У приємних рисах її обличчя майже не помітне було занепокоєння, зароджене в глибинах розуму, бо нерідко гарна зовнішність ніби дає якусь перевагу перед лихом. Не можна сказати, що я була бридка на вроду і ніхто не хотів свататися. Таке траплялося, і два чи три кавалери навіть переступали поріг мого дому, цілували руки й покірно схилялися переді мною, мов явір од вітру. Але година-дві, проведені у товаристві мого неврівноваженого шаленця-батька, назавжди відтручували їх від нашої домівки. Тож я доволі довго залишалася без пари.