Фоззі - Чорний хліб

Лілія повернулася на місце, роздивилася всі деталі того станка і вирішила, що подарує його синові. Потім знову танцювали діти, потім співали, а потім усі встали й заграла пісня, яка завжди в них лунає або на початку, або в кінці, або і тоді, і тоді.

У великій кімнаті тепер не було дітей, якраз на їхні місця поставили два довгих столи, біля яких миттєво скупчилися люди. Лілія взяла собі котлетку, загорнула її в серветку – бачила, що так роблять поважні гості, й повторювала за ними. Пішла шукати Альбіну, у будь-якому разі діяти слід було через неї.

Та бігала проміж гостей і відразу попередила, що всі справи – потім. Але біля неї стояв Чижов, і Лілія вирішила спробувати.

– На прийом треба, начальник, – промовила вона впевнено, не забувши низенько вклонитися.

– На прийом? – чомусь зрадівши, перепитав Чижов і оглянув її з голови до п’ят. – Завтра о восьмій давай, Ліля, сьогодні, сама розумієш, у нас тут свій семінар.

До розмови втрутилася Альбіна:

– На восьму у вас планерка, давайте тоді на десяту Сатарову, на десяту.

– Добро, – легко погодився Чижов і рушив далі. Альбіна підхопила Лілію під руку і потягла вбік:

– Лілічка, золотко, треба ж було через мене, через мене завжди треба. Він же ж такий, сама знаєш.

Вони підійшли до столу, де подруга миттю підчепила шматочок м’яса, випила стопку горілки.

– Тобі не пропоную, пам’ятаю. – І додала вже спокійніше: – Так, тільки де ж тебе розмістити? Все зайнято, гості все забили, і Будинок колгоспника…

– Я вранці приїду, – спробувала відмовитись Лілія, та й не любила вона лишати маму без потреби: та вже занадто стара, бабку в такому віці вже придушили, як водиться, аби не заважала родині. Але, слава Богу, тепер уже інші часи й старій можна жити, треба жити!

– Ні, ні, ні. – Альбіна тримала в руках наступну стопку і добрішала буквально на очах. – Мені все одно треба з тобою поговорити серйозно, сьогодні переночуєш у мене, а завтра вже разом і підем в управління.

Вона швиденько ковтнула горілку, різко видихнула:

– Хух! Все, я побігла за Чижиком, давай тут, не стидайся, – і швидко зникла в натовпі. І Лілія не стидалася – чого б не з’їсти ще, бо якщо тобі щось задурно дають – слід брати.

Фуршет затягнувся – вже вдруге перестилали скатертини, столи зсунули, і молодь танцювала біля гардероба під «И уносит меня», «Учкудук», «Белые розы», а якийсь розумник укотре зривав овації, вмикаючи «Мы поедем, мы помчимся». Лілію не чіпляла ані їхня музика, ані ці танці, тому вона зробила контрольне коло навкруг столу, аби пересвідчитися, що нічого з їжі не пропустила, і вийшла надвір.

Вона всілася навпочіпки, акуратно поставила рюкзак біля стіни й закурила люльку, поглядаючи навколо і думаючи своє: скільки цього року вдасться взяти кети й горбуші, що лишити собі, що продати, скільки взяти грошима, скільки поміняти на пісок і в кого саме, бо за золотарями слідкували пильно і є ризик нарватися на підставу.

Альбіна кілька разів нагадувала про себе, виходячи «покалякати» з кимось із гостей – вона щоразу здалеку кивала головою: мовляв, я пам’ятаю про тебе, але ж і ти мене зрозумій – справи, справи, справи. Лілія у відповідь теж схвально хитала головою – некем [1] Гаразд ( чукот .). – Тут і далі прим. ред. , некем – добре, сиджу, все розумію, не поспішай.

Баба вона була непогана, ну, якщо порівнювати з іншим начальством. Альбіна Ігорівна жила тут давно, і скільки Лілія її пам’ятала, завжди була секретаркою Чижова. Це означало, що геть усе, що відбувалося тут, не минало її вух та очей.

Вона жила сама – єдина дочка давно вийшла заміж і десь там, на материку, обживала будинок на березі теплого моря, Альбіна планувала туди з часом перебратися й доживати віку в приємному місці. Вона навіть показувала картинки з тим будинком, пояснюючи, що в них там і навіщо – он там буде курятник, а там зростають якісь дерева, якраз до пенсії вони затулятимуть веранду від сонця.

Альбіна приїхала на Північ після війни, за чоловіком, який був керівником каситеритової партії, одним з багатьох гірничих інженерів. В один із сезонів він не повернувся з шурфування, хтось казав – утонув, хтось стверджував, що свої ж убили, але Альбіна тоді не поїхала назад на Велику землю, а стала працювати в управлінні. Так минуло більш як двадцять років – усе змінювалося, але щось-таки лишалося незмінним.

Лілія ніколи б з нею й не перетнулася, бо де мисливці, а де грандіозне управління з його планами й ресурсами, якби не один момент – Альбіна займалася шкурами. Вона завжди купляла дорожче, ніж держава, хороші хутра – норку, соболя, горностая, навіть песця з лисицею іноді брала. Можна було набирати на звірофермах, але вільний звір – зовсім інше.