Фоззі - Чорний хліб

– Оно, учені приїхали: мамонта нібито знайшли, так вони забирати прибули, своїм бортом, уявляєш?

– Знову знайшли?

– Ага, кажуть, добре зберігся.

– Краще б золото знайшли, світила херові, а то нас із тобою скоро відправлять у Кизилкум із такими успіхами… Це з ними Ліля стоїть?

– Та сам оце дивлюся: не розумію, чого вони до неї причепилися, – здвигнув плечима молодший і ковтнув із кружки.

– Що ж тут незрозумілого? – здивувався Сергій Миколайович. – Побачили чукчу натуральну в торбасах парадних – і давай, значить, на екзотику…

– А Ліля знову отримує?

– Так, грамоту почесну, рекорд по промислу в неї.

– А скільки вона за сезон узяла?

– Багато. Коли їй орден давали, і то менше було. А зараз тільки грамота. Тоді ж під відкриття ТЕЦ усім давали, ось і її відзначили. Ну, корінна, розумієш?

– Так Трудового Червоного, не занадто?

– Ну, треба ж цяцьки і їм давати, щоб не нудьгували. – Старший розвів руками, ніби пояснюючи, як же важко керувати цими людьми.

– Розумію, – швиденько погодився його співрозмовник і додав: – Так вона ще нічого, хоч сфотографувати можна. Хоча на любителя, їй же під полтинник?

– Ні, я ж грамоту підписував – дивився, тридцять вісім. Вони ж просто тут у мерзлоті швидко шабашать. Ліля ще нічого, вони ж зазвичай взагалі…

– Так, Сергію Миколаїчу, Олексію Ігнатовичу, усі вас ждуть, президію зібрала. – Жінка в грайливій чалмі покликала їх знизу, і вони пішли до сходів.

– До речі, Миколаїч, а в тебе чукчі коли-небудь були? – тихенько спитав молодший, по-дружньому беручи керівника під лікоть.

– Ну, тобто… У підлеглості?

– У повній, – засміявся Олексій і, не очікуючи на відповідь, пропустив начальника перед собою, наче есмінець, який супроводжує адміральський лінкор.

Насправді Лілію звали зовсім по-іншому, але людям, що знову з’явилися тут кілька поколінь тому, було важко вимовляти й запам’ятовувати місцеві імена та назви. Вони все змінювали під себе, починаючи від назви народу луораветланів і закінчуючи іменами. Тому була Лилєкей, просто Лилєкей, а стала Лілія Іванівна Сатарова.

Прізвища районний писар брав зі своїх давніх знайомих по Великій землі, а по батькові додавав уже від себе. Загалом вона давно до того звикла – серед своїх чуєш справжнє ім’я, а серед цих – інше. У них і самих таке траплялося – наприклад, давня знайома якось зізналася, що насправді її звали не Альбіною, а Альоною, але вона це ім’я змінила на більш величаве. Дивні люди, годі й казати.

Ось вона, між іншим, Альбіна, бігає в чудернацькій шапці по цій великій кімнаті, збирає людей і спрямовує всіх до урочистої зали, де Лілія вже бувала. Її часто нагороджували, бо серед чукчів майже не траплялося мисливців-жінок, а вона ж була гарним стрільцем, у хутровому промислі мало хто з чоловіків міг з нею позмагатися.

Як їй колись пояснили, радянська жінка, та ще й з місцевого населення, має бути гарним прикладом для всіх – носити цю медаль на одязі й не пити спирту. Ну, спирту вона не вживала зовсім – стільки разів бачила, до чого це призводить, а медалька… Ну куди її почепити – на кухлянку? А все ж таки сьогодні причепила – занадто великою була ціна питання.

Кілька разів її відзначали у цьому дивному палаці, який так довго будували і яким тут так усі пишалися. Цікаво, що дадуть цього разу? Бажано б щось необхідне, як гвинтівку кілька сезонів тому – гарний карабін, на який так заглядалися всі золотарі, мисливці й блатарі. А ще б краще…

Ще краще було б тут і зараз вирішити питання з сином, а жодних інших нагород не треба. Синові незабаром вісімнадцять, і родич Юра, який працював у військкоматі, попередив – Омрин у списку тих, кого можуть призвати до армії. Раніше чукчів до війська не брали, хоч у чомусь була вигода походження, але потім все змінилося й почали забирати всіх.

І найкращих, за чутками, направляли до якоїсь далекої навіть не республіки, а взагалі країни – туди, де цілий рік така спека, як учора була. Ух, страшно навіть уявити. І спеку, і ситуацію. У місті була жінка, сина якої після армії привезли у залізному ящику, і коли Лілія думала про це, їй ставало нічим дихати.

Тому головним завданням було знайти вихід на когось і домовитись, щоб сину дали спокій. Він спритний рибалка, гарний мисливець, хоча й часто поспішає з пострілом, але це мине з часом, сама такою була. Минулої весни Омрин загнав пішки свого першого оленя і відтоді вважався дорослим. Він високий, стрункий, він… такий красивий, і нехай ці люди залишають залізні ящики своїм дітям, раз уже їм так кортить воювати десь там за щось.