Світлана Талан - Купеля

– Усе минає, але є вічні цінності, – Соню вивів із задуми низький голос Сашка.

– Наприклад?

– Кохання. А що ще – я покажу тобі ввечері.

– Як завжди? Біля річки? – запитала пошепки Софійка, і в її очах засвітилися грайливі іскорки.

– На нашому місці. Як завжди, – стишеним голосом промовив Сашко.

…Понад берегом невеличкої спокійної річки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонний шум води. Навколо стояла урочиста тиша. Здавалося, усе принишкло з цікавості, коли в темряві до берега річки, де так пахло береговою м’ятою, соковитою конюшиною та кропивою, наблизилися дві постаті. Вони зупинилися біля тихої заводі, затіненої старезною вербою. Колись давно, коли верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила в дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а друга не витримала, і величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути й спробувала поборотися. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через уцілілу кору, напувала цілющою водою річки. Півверби таки вижило, бо дід Андрій обмазав чимось рани, перемотав їх ганчіркою та зафарбував. Так і росли вони до цього часу – один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге лежало майже на землі так, що гілля торкалося води.

Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. Вони сідали на похилений над землею товстий стовбур верби й проводили тут цілі ночі. Місцина вабила закоханих до себе, подаючи живий приклад підтримки одне одного. Цієї напрочуд тихої, майже казкової ночі Соня та Сашко знову прийшли на улюблене місце. Дівчина розстелила стару ковдру, і закохані тихенько сіли, боячись сполохати своє щастя. Софійка відчула себе такою щасливою, що боялася захлинутися від радості, що заповнила все її єство, і якби не нічна річкова свіжість, напевно, не змогла б зробити глибокий вдих.

Із-за лісу помалу викотився величезний повнолиций місяць, й одразу ж верби над водою кинули тихі та м’які тіні. На рівній гладі води, заколисуючи річку, тихо поколихувалися білосніжні лілеї.

– Як же тут гарно, Сонечко, – тихо сказав Сашко. – Здається, сидів би поруч із тобою тут цілу вічність і ніколи б не перестав захоплюватися цією красою.

– А мені в такий час здається, що нікого навколо немає: лише ти і я, – сказала мрійливо Соня, вдивляючись у зоряну безодню нічного неба.

– Так і є. Ти, я і наше кохання.

– Я хочу скупатися, – несподівано сказала Соня, відчуваючи внутрішній жар.

– Зараз?! Вода ж холодна – застудишся. Може, не треба?

– Ні, я все-таки скупаюся, – наполягла вона й швидко скинула із себе одяг. Сашко не став заперечувати. Попри, здавалося, м’який характер дівчини, вона вміла та могла бути наполегливою.

Соня ступила на росяний м’який килим трав та пішла до річки, яка гралася блискітками м’якого місячного сяйва. Вона зайшла у воду по коліна та, охнувши, одразу пірнула. Виринула майже на другому боці річки, там, де росли лілеї. Вони тривожно сполошилися, заколихалися на водяних хвилях, коли Софійка підплила до них.

– Хотіла зірвати квіточку для тебе, – крикнула вона Сашкові. – Але не можу – вони так стривожилися, злякалися мене. Шкода зривати!

– То й не тривож їх! Пливи вже до мене! – крикнув їй Сашко з берега.

Дівчина виринула з води, а на водяній гладі затремтіли, як струни, срібні кола. У сріблястому світлі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця, і він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

– Іди до мене, моя зіронько, – прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.

– Зіронька чи Сонечко? – Соня обвила його шию прохолодними руками.

– Удень Сонечко, уночі Зіронька, – прошепотів він, проводячи тремтячими долонями по її спині.

Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злитися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельки води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохання над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…