Світлана Талан - Купеля

Софійка вправними рухами ввімкнула електропіч, поставила на неї велику чавунну пательню, і за мить зашкварчали шматочки сала та смажені яйця. Софійка поставила на дерев’яний стіл, застелений новою картатою цератою, тарілку з нарізаним хлібом, яйцями та запашним салом.

– Корова в хліві, а ми їмо, – буркнув дід, але без зла, радше задля годиться.

– Я все встигну, – відказала дівчина. – Чи сумніваєшся?

– Знаю, – тихо мовив дід, і по його зморщеному обличчю промайнула тінь смутку. – Мати в тебе теж такою була, вправною та спритною.

– А ще якою? – з цікавістю спитала дівчина, і серце її тривожно закалатало. Дід дуже рідко заводив розмову про матір, яку Софійка не пам’ятала, але так хотіла про неї бодай щось та дізнатися. Звичайно, можна було б розпитати бабу Параску, яка знала все про всіх у селі, але в її розповідях було багато пліток, а Софійка хотіла знати правду. Нехай гірку, болючу, але правду.

– Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любитимуть… Ось і долюбилася, – дід тяжко зітхнув.

– Ти справді не знаєш, хто мій батько? – тихо запитала Софійка, і, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

– Як-то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

– Та ні. – Дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. – Мені байдуже. А правда, що я дуже схожа на неї?

– Як дві краплі води! І волосся в неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, і очі мов дві вуглинки, і обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли усміхаєтеся. А до роботи хвацька була, як і ти в мене… Ох, – знову зітхнув старий, – Усе було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше – пиятики.

– Мати справді… багато пила? – обережно спитала дівчина.

– Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, і по тижню я її не бачив.

– Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив вибратися з дому, – несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

– А що було робити? Дитинка дома зі старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить і бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором із села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.

– Вона жодного разу не приїздила до мене… коли я була маленька? – стиха промовила Соня.

– Ні, доню, жодного разу.

– То, може, її вже серед живих немає?

– А ти бабу Параску спитай: вона все знає. Живе твоя мати в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може, і добре, що моя дружина не бачить такого стидовища. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою матір, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.

– Отже, вона мене зовсім не любить? – голос Софійки затремтів від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» й ніколи не називав своєю донькою.

– Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…

– А я й не переймаюся, – Софійка усміхнулася дідусеві. – Я звикла, що в мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.

– Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він? – Дід хитро примружив очі, ховаючи усмішку у вусах.

– Діду, – дзвінко засміялася Софійка, і суму наче й не було. – І звідки ти все знаєш?

– Собака гавкає – вітер несе, – усміхнувся дід.

– Ну, діду! Я ж нікому не казала, що Сашко приїздить.

– У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!

– Справді?!

– Їй-Богу!

– Без Сашка мені нема життя, – зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.

– Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим усе скінчилося, – зітхнув дід і махнув рукою.

– Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла, і не раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе: я ніколи не повторю помилок своєї матері. Не впевнена, що своїх не скою, але ніколи не буду такою.

– Справді? – Дід пильно зазирнув в очі онуки.