Люко Дашвар - Биті є. Макар

– Ваня… Тебе що в «Сігму» привело?

Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.

Відповідь не розчув – у вхідні двері хтось нервово застукав.

А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла – голова обертом. Приклав долоню до лоба – горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі – тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.

– Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька-чарівника… – хитнувся.

– Давай-давай… Сам! – ображено вигукнула Зіна. Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.

– Йди…

– Зачекай! – Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. – Ярослав Михайлович наказав передати тобі…

Витягнув шию – страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.

– А де… Хлопець у бейсболці де? – прошепотів напружено.

– У чому справа, Рудю?

– Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі – це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.

– На фіга?…

Рудь почервонів з роздратування.

– Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… – прошепотів нервово. – Накажи, щоби він бейсболку натяг, – додав.

Макар завмер. Перед очима – терези. На одній шальці – все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій – Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі – гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках – новий вагомий аргумент.

– Відчини… мені… – почув Рудя.

– Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? – вчепився в журавля, дихав в очі.

– Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.

– Нані? Ти мене дівчиною лякатимеш? Та як ти тільки смієш… як каже одна велика людина! Помилка, Рудю! Помилка! В особистому житті святих нема. Сам чорт знає, що в особистому житті поміж двох людей відбувається. І не тобі, козел, туди свого носа пхати. І – нікому! Табу, суко, зрозумів? Мужчина по життю не за жінок своїх відповідає. За справу! І я отут не для того, щоби з тобою про Нані теревенити! Справедливість! Усьок?! Справедливість…

– Нані хоче, щоби ти жив! Якби не вона… Усе тебе, падло, жінки прикривають. Альфонс! Відпусти, сволото!

Макар закричав відчайдушно. Вирвав з Бориних рук документи, жбурнув у хол. Тремтячими руками відчинив двері, штовхонув Рудя назовні.

– Пішов!

– Макаров, блін… Що ти робиш?! А документи… – Рудь задки-задки, перечепився, упав… Сидів на землі, дивився, як зачиняються рипучі двері.

Раптом схлипнув.

– Блін, Саню… Це ж усе по-справжньому, – прошепотів. – Ти труп…

Макар побачив у вікні промінчики сонця і раптом зрозумів: крапка. За будь-якого розкладу. Сидів у кріслі, дивився на стривожених заручників… Блін, треба якось людей визволити. Далі – сам… Один. Стільки запитань у голові… Чому? Раніше у його житті ніколи не було запитань – ясно. А тепер…

– Котра година?

– П’ятнадцять на сьому… – В Зіниному голосі з’явився страх.

Макар посміхнувся приречено.

– Так! Кінець забаві. Зіно! Давай, золотко! Розв’язуй мужиків. Усі до мене. Гонорар – свята справа. І… гуляйте.

Зіна підхопилася, аж загуло. Зривала скотч, мотузки розв’язувала. Горила першим підвівся, підстрибнув – ноги заніміли, відібрав у механіка зброю, підняв із підлоги реєстр.

– А це? Уже й не потрібно?

– Потрібно. Чуєш, Ваню. Гроші візьмеш?

– Ні…

– Крута ти людина…

– Та й ти не кисіль…

– Вовчику! Ей, чувак! Зніми бейсболку, мать твою. Це наказ. Сто баксів даю! За твою бейсболку!

– Макар! Ну, в тебе і пика! – Вова поправив бейсболку на голові. Клацав камерою смартфона: хол, заручники, скривавлений Макар, менти навколо фабрики, реєстр, світанкове сонце. – За хвилину в Інтернеті буде.