Люко Дашвар - Биті є. Макар

– Усе спочатку? – вимовив тихо.

Марта загубила сліди механіка в квітні, коли він утік із лікарні. Обережно поцікавилась у Баклана – мовляв, колишній помічник Сердюка ніде не засвітився? Та Баклан тільки відмахнувся: не до того. Зміна влади похитнула залізобетонні позиції генерала, він почав подумувати про береги Мертвого моря і навіть узявся шукати в собі єврейське коріння по маминій лінії.

– До Ізраїлю поїдемо, лялечко, – оголосив на початку літа. – Тут спекотно.

Припекло, певно, миттєво, бо вже за день валізи подіставав.

– Не поїду, – сказала Марта і, як не вмовляв Баклан, тільки головою хитала: ні, ні…

– Ну й дурна, що лишилася! – поставив діагноз Рома Шиллєр, коли в офісі Сердюка Марта розповіла про терміновий від’їзд законного чоловіка. – Тут нині такі мутки починаються – рятуйсь! І Сердюк уже… далеко не константа. Нові хвилі… Я онде Макарова нашого на Андріївському відшукав. От для нього цікаві часи починаються, а тобі, Марто…

– Ти бачив Сашка? – обережно запитала Марта.

Рома кивнув.

– Кумекає, каліка! Усе красиво… з точки зору іміджу. Не підкопаєшся. – Задумався. – Час базу міняти, Марто. Якщо ми з тобою вже отут застрягли. Я працюю в цьому напрямку. І тобі раджу.

Замість звичного «безумовно» Марта всміхнулася сумно, захитала головою:

– Яке ж кляте життя! Яке ж кляте…

– У монастир зібралася? – спитав Рома.

– У монастир? – Марта зачудовано глянула на Шиллєра. – Ти дуже розумний, Ромо. Дуже… Колись же треба і каятися. Правда?

– Бог з тобою, Марто! – відхрестився Шиллєр.

У середині спекотного літа дві тисячі десятого про появу Макара на Андріївському знав Новаковський. Виматюкав білявого подумки: світлини кривавої події, розміщені в Інтернеті, і досі змушували Ярослава Михайловича виправдуватися, бо одна з них зафіксувала біля фабрики і його постать… Налетіла преса: усім чогось здалося, що саме Новаковський міг бути отим рейдером, який відтяпав Макарову фабрику. А Новаковському – начхати на ту фабрику. Нані би… розрадити. Як білявий вижив після своєї забавки, пожвавішала, завелася, очі горіли, як у тій лихоманці. І коли мовчав у лікарні, як та колода, не здавалася. Усе дивилася на нього, стукала в його серце. А коли білявий з лікарні втік, геть змарніла. Та спокійною стала. Надто спокійною. Аж дивитися на неї страшно.

– Він на Андріївському, – сам вирішив повідомити доньку. Кивнула…

– Так. Від Андріївського до космосу – рукою докинути, – відповіла незрозуміле.

З першого ж дня після переїзду на Костянтинівську Макар уважно прислухався до себе. Жити не хотілося, помирати – теж. Усе так же сильно хотілося зрозуміти: як то – жити, коли жити не хочеться. Він сподівався – повернення до їхнього з Любою й Гоциком космосу наситить душу новими відчуттями, та жити однаково не хотілося. І помирати.

Не виходив із прихистку кілька тижнів – тільки по цигарки та їжу. Курив, дивився у потріскану стелю, міркував уголос:

– Як жити?

Не знав. І з усього скопища колишніх мрій, чітких планів і нахабних зазіхань віднайшов лише одну слушну думку. Бруківку на Андріївському мав полагодити. Любі ж заприсягнувся…

На початку літа – худий, як та примара, із прив’язаною до тулуба правицею – почвалав на узвіз. Сидів на камені біля пам’ятника Булгакову, дивився на художників, що вони і тут розфарбовували реальність примарними фантазіями, відчував себе логічною частиною цього окремого світу, де самореалізація не вимагала чужої крові і не гнала геть отих, що вони приходили пізніше… Усюди би так…

Відтоді щодня навідувався.

– А ти ще не малюєш, Макаров? – почув раз над вухом на-смішливий голос.

Підвів очі – на нього уїдливо дивився Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр.

– Що треба? – спитав недобро.

Рома всміхнувся:

– Круто! Наш епатажний хлопчик-скандал! Наш мануфактурщик… Зірка Інтернету… На узвозі! А ти тямиш! Творча богема, вільна воля… Ефективний відхід. Поважаю. Стовідсотковий іміджевий хід. Після такого не соромно повертатися… Навпаки!

Рома роззирнувся, приклав палець до вуст.

– Макаров! Тс-с… Хочеш грошей? Багато…

– За що? – байдуже запитав Макар.

– За себе, чувак! Ти ж тепер – крутий мен! Новонароджена легенда політичних кулуарів. Вчинок! Людина ледь без руки не лишилася, захищаючи власне майно від рейдерів. Красиво зробив! Заручники, постріли, ультиматуми, кров… І час гарно дібрав. Добре, що вижив. З оцим можна працювати. І є люди… Повір, дуже впливові серйозні люди, які шукають нові обличчя. Скоро нові вибори… Час казки складати. А про кого? Наші дядьки як не піонерів трахають, так п’яними по чужих аеропортах гасають. І усі, блін, у Кончу пруться… Хоч би один мудак усвідомив: Конча – серпентарій учорашніх і колишніх! Географічна ознака минулого. Тупі! А ти… Ти ж у нас геть не дурник, правда?