– Якого я сюди припхався? – буркнув збентежено.
До вітальні увійшов тато.
– Їсти хочеш?
– Та можна, – проковтнув слину.
– То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?
Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.
– Ладно… Давай уже! – старший завжди мудріший. Чарку підняв. – Будьмо.
– Будьмо! – Гоцик сп’янів після першої ж – не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.
Після другої поплив. Третя язик розв’язала.
– Борщу б… Маминого, – сказав.
– То їдь!
– Куди?
– До матері, – тоскно мовив тато. – Може, не розучилася ще…
– Якого мені туди… – язик ледь ворушився. – Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…
– Сам? – тоскно перепитав тато. Помовчав. – То вчися і борщ сам варити.
– Чого б це?!
– Бо материного довго чекатимеш…
– Чого б це?
– Що? І досі не втямив?… – Тато важко підвівся, пішов до дверей. – Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?
Гоцик йшов порожньою нічною вулицею до Броньчиної хати, ламав сухе вишневе гілля, дратувався: от дав же Бог батька, хай йому грець! Вріс у ту землю, вошкається, світу білого не бачить. І сину такого намріяв? І не запитав: як там твоє навчання? Чому посеред навчального року припхався?! Упертий старий телепень! А що тут Гоцикові робити?!
– Спиватися, – процідив. Бо зайшов до Броньчиного двору, аж виматюкався. П’яний у зюзю Бронька валявся біля собачої будки – обісцяний і сумирний. Варнякав щось собі під носа.
– Вставай, падло, бо подохнеш. Не літо! – Гоцик штовхонув Броньку носаком. Та шкільний товариш тільки мотнув башкою: хто тут?!
Гоцик знову виматюкався, потяг Броньку до хати.
– І якого? – кидав недобре. – Що за свято?
– Свято?… Яке свято?! – бурмотів Бронька. – Сарай бабі Зіні підправив… Того… Вчора… Чи позавчора…
Гоцик покинув Броньку на підлозі посеред захаращеної кімнатки, вискочив на повітря. Роззирнувся безпорадно: куди?! Ніч вкрила село – де-не-де лампи людську тугу зігрівають. Хіба тут йому? І страх не вмер. Сіпав душу: куди, куди?! А ноги рвалися йти. Далі.
Як маршрутів нема – кидаєшся навмання до колись близького. Побачив Броньчин велосипед біля огорожі. Викотив на порожню вулицю. «До циган поїду, на хутір», – вирішив.
Дурня, звісно. Де на тім велосипеді вночі по ямах?! Завалився раз-другий, покинув Броньчин ровер під соснами при дорозі, пішов навпростець до Сейму. Який-не-який човен знайде, переправиться, а там уже і хутір… Лоша, певно, гарною конякою стало. Ром Петро за кіньми, як за дітьми. Цікаво, Лорд, Ванда і Кассіопея Гоцика впізнають?
Хутір заховався посеред лісу. Не видавав своєї присутності й жодним вогником – чужа людина пройшла б повз нього і не помітила. «Ніби повиздихали», – подумав. Біля циганських хат собаки не брешуть, темно й німо. Тільки від дальнього краю хутора, де місцеві лояльно співіснували з ромами, п’яні волання. «Один раз в год… сады цветут…» А-а-а, таки не повиздихали. Дійшов до Петрового подвір’я, що воно городом у ліс врізалося, перестрибнув через огорожу, ніби хвіртка не для нього. До стайні. А нащо йому Петро? Гоцику з Петром про що базікати? Гоцик тільки на коней гляне…
У стайні кіньми не пахло. Брови звів, чиркнув запальничкою – порожньо. Тільки в куті сідла купою. Постояв хвилину-другу, наче намагався зрозуміти, куди коні поділися. Хотів було у вікно Петрової хати стукнути, гукнути: а коні де?!
– І нащо?… – прошепотів, поплентався до Сейму. Довго сидів на березі річки – безпорадний, ошелешений. Був певен: варто лише відірватися від метушливого, безглуздого столичного життя, як відповіді самі впадуть у очі й серце. А воно щось… порожньо.
До Броньки повернувся зі світанком.
– О! Гоцик! – той ні сіло, ні впало. – За зустріч?
– Давай… – погодився на автоматі. Похмуро спостерігав, як Бронька риється на полицях, шукає заначку. Геть скурвився. Немите, брудне. Тхне, певно, обісцяні штани на ньому й висохли.
– Добре, що приїхав, – шарудів-балабонив. – Підемо теє… морди бити!
– Кому?
– А усім, кого перестрінемо. У мене якесь падло майно вкрало.
Геть нічого не помінялося у Нехаївці після трагічної загибелі Пані Козла. Гоцик усміхнувся дияволом, коцнув носаком по табурету, що він між ним і Бронькою стояв.
– То спробуй… Вмаж! – сказав. – Бо то я твою залізяку біля села під соснами покинув.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу