Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

Розчахнув двері – перед Ілією стояли молодики, супилися недобре.

– Вибачте… – знітився, на ватяних ногах відійшов на кілька метрів від туалету, обережно озирнувся: молодики зникли у туалеті.

Ілія вирячив очі, обійшов невеличке приміщення туалету – однією стіною тулилося до темного лісу. Незграбно перечепився за бордюр, перескочив, побіг до дерев. Застиг біля міцної осики, зиркав у бік освітленого майданчика АЗС.

За кілька хвилин навколо автобуса скупчилися пасажири, роззиралися-перемовлялися: не можна їхати! Ще один хлопець не повернувся! Чорнявий такий, з рюкзаком. Двійко голомозих парубків визвалися пошукати. Ілія смикнувся, як жива рибина на гачку, побіг у лісову темряву.

Зупинився, коли захекався. Важкий рюкзак бив по спині, нетреновані легені здулися… Безпорадно хапав ротом холодне повітря, роззирався перелякано – навкруги тільки моторошна чорна мряка.

– Вітаю… – почув у правому вусі скептичний голос Горя.

Ілія ніколи не ночував у лісі. Тим більш восени. Тим більш, коли тишу з усіх боків раптом рвуть таємничі незрозумілі звуки. Дерева ожили-застогнали, на щоку впала крапля. При землі зашурхотіли тисячі невидимих міцних ніжок, у повітрі блимали і згасали зорі очей чи то птахів, чи то звірів. І у всьому тому містичному шабаші Ілія не бачив жодної зачіпки, жодної реальності, за яку можна було б ухопитися: винеси геть на чисте…

«Йти і йти! Йти і йти», – сміявся з Ілії гидкий дідуган зі сновидінь.

Ілія притулився спиною до осики так міцно, що деревина затремтіла в такт з бурхливим хлопцевим серцебиттям.

«Не зрушу! – плакав Ілія подумки. – Не зрушу до ранку. Та й куди? Не зможу. Ноги тремтять. У горлі грудка. Тут перечекаю».

– А зранку… виберусь якось на дорогу… – прошепотів.

Тої ж миті за спиною затріщали гілки – до хлопця сунув хтось важезний і хижий. Ілія закричав і дременув, як молодий олень, хоча ще мить тому був певен: голос щез, ноги не рухаються.

Від відчайдушної втечі заклало вуха, в обличчя били гілки, розгойдувалися дерева і кущі, та – німо, без жодного звуку. Чорна мряка розступалася на півметра попереду і знову замикалася непрозорою важкою завісою – стій! Та страх гнав далі і далі. Розмахував руками, намагаючись розірвати темну завісу, перечепився, рухнув на вологе листя. Застряг підборіддям у невеличкій гірці – кроти працюють без передиху – примружив очі і побачив попереду теплі вогники справжнього людського житла.

– Хвала Пресвятій Богородиці… – прошепотів розчулено, ніби від хати край низини біля пагорба до нього вже бігли стурбовані люди. І отак прямо усім кагалом, як у мріях: і жінки з чоловіками, і парубки, і недовірливі древні бабці…

Схлипнув. Зіп’явся. Побрьохав на вогні. Зблизька роздивився огорожу з неструганих дощок навколо чистого подвір’я. Всередині двору – вправна хата з біленими стінами.

Обережно розчахнув хвіртку. Пішов до ґанку. Та грюкнути у двері не встиг: мовляв, впустіть, заради Бога! Зсередини хтось заворушив засувом, двері рипнули, на поріг вийшла міцна молодуха років сорока – фігуриста, червонощока і чорноока, руді коси за плечима батогами. Чорні брови зсунула суворо, залопотіла щось – нічого не зрозуміти.

Ілія закліпав очима, розгубився:

– Мені б… переночувати… Переночувати! Розумієте?

Жіночка розсміялася, піднесла до Іліїного носа руку, потерла пальцями: плати!

Ілія засмутився: у мріях добрі люди грошей за ночівлю не просили. І у книжках щиросердних не бракувало. Та ноги тремтіли, а в нирках ожило каміння.

– Добре… – промимрив. Витяг з кишені кілька купюр, що мама дала, відділив одну. – Десять єврів вистачить?

Жіночка відійшла від дверей, кивнула: заходь!

З купюрою в руці Ілія ступив у тісний передпокій з пофарбованими у зелене стінами. Услід за молодицею увійшов до просторої кімнати. Роззирнувся – аж в очах запістрявіло від смугастих килимків на підлозі.

Жіночка тим часом вже вдягала яскраве помаранчеве пальто з чорними ґудзиками – підхопила його з широкої дерев’яної лави при стіні, накинула на плечі, пішла до різьбленого буфета поряд із розтопленою піччю, виставила на круглий стіл, покритий льняною скатертиною, велику порцелянову чашку, заварку у прозорій скляній посудині, горнятко з медом, окріп у металевому чайнику.

– А гроші?… – Ілія тупцював на смугастому килимку, розгублено спостерігав за жінкою.

Вона розсміялася, вихопила з Іліїних рук купюру.

– Дякую… – пробурмотів.