Люко Дашвар - Биті є. Гоцик

– У добрих людей… – запевнив Стефан.

Гоцик відрубав зв’язок і вирішив діяти інакше. На те була ще одна причина. Поки їхали засніженою Європою, грошей не рахував. Мовчки діставав з кишені купюру за купюрою: бензин, ночівля, їжа… Виїхали з Луцька, кинувся автівку заправляти – у кишені грошей як кіт наплакав.

– Швидко впорався, – пробурмотів.

Від’їхали від Луцька, Гоцик закинув обережно:

– Знаєте, мамо Марічко… Ми спершу додому заїдемо. До нас! Бо мій дім – ваш. Отак і знайте. Відпочинемо, бо вже та дорога в печінках. Дізнаємося усе чисто про Дору, опісля того до Києва і поїдемо. Бо оце припхаємося, як з конопель… Ви у Києві бували? Ні? А я там майже чотири роки промордувався. Знаю, що кажу. А наш дім – поряд. Недалеко від столиці. Згідні?

Марічка глянула на Гоцика із довірою, кивнула: як скажеш, дитино. Гоцик повеселішав. «Не зупинятимуся! – затявся. – Вночі навіть краще… Рух не такий жвавий… Не засну ж я кермом, коли дім поряд».

Сьомого січня ще до півнів у Нехаївці біля акуратного паркану міцної хати зупинилася замурзана старенька автівка. Гоцик грюкнув дверцятами, роззирнувся схвильовано, наче за рік село мало вигоріти, вмерти й щезнути. А стоять… Хати, дерева, генделик «Марія Магдалина»…

Озирнувся до Марічки – тупцювала біля автівки, села не роздивлялася. Очі у землю, ніби геть перед усіма завинила, місця їй на цій землі нема.

– Ходімо, мамо Марічко! Ми вдома…

Двері розчахнулися, перш ніж Гоцик відчинив рипучу хвіртку, На порозі стояв сивий тато. Гоцик захлинувся: ще більш постарів, сірий увесь. У руці дрючок. Певно, подумав, злодюжки якісь у світанку на подвір’я пнуться.

– А… Ти… – мовив стримано.

Всю довгу безкінечну ніч, поки Гоцик гнав і гнав стареньку автівку в геть не економному режимі до рідної хати, тисячі разів намагався уявити, як зустріне тато. Спочатку перелякав сам себе: тато помер… Гоцик зазирне до порожніх кімнат… Ні! Ще тільки побачить вулицю, дім, як зрозуміє: нема… Свині – сироти. На хаті дах поїхав від горя.

– Тьху ти!

Хитнув башкою: маячня! Тато в нього – кремінь! Такого розбити – сто років сіпатися… Вийде на поріг, усміхнеться уїдливо, мовляв, дурне ти, дурне… А батько казав… А чи, навпаки, й слова не мовить. Насупиться сердито, піде до хати, а дверей за собою не зачинить… Нізащо не зачинить, аби Гоцик не психонув, не побіг геть. Знає синову вдачу. Сам – мов той віслюк упертий. А може, не втримається. Змахне сльозу, відвернеться, аби син не помітив…

У сірому небі тільки зачинався перший день Різдва Христового. Тато стояв на порозі.

– А… Ти… – мовив стримано. Віджбурнув дрючок.

– Привіт, тату…

Тато мовчки розвернувся, пішов до хати. Та дверей не зачинив.

Гоцик напружився, озирнувся до Марічки, взяв її під руку.

– Мамо Марічко! Прошу!

Завів жінку в дім.

– Зараз воду зігрію. Умиєтеся. А поки… Ходімо! – тяг до своєї кімнати. – Отут відпочити можете, перевдягнутися. Хай це буде ваша кімната? Не проти?

Залишив Марічку у власній кімнаті, пішов хатою.

– Тату!

Тато на кухні чайник ставив. Гоцик підійшов впритул, глянув йому в очі.

– Жінку… з полону циганського в Іспанії визволив. Наша… Українка. Марічкою зветься. П’ять років мордували. Язик відрізали. Ти… врахуй! Бо тут житиме. У моїй кімнаті.

Тато звів брови, скосив очі у бік синової кімнати. Кивнув.

– Голодні? – вимовив врешті.

– Та поїли б. Усю ніч їхали.

За круглим, як земна куля, столом мовчки сиділи. Тато готувався до Різдва – свиню зарізав, тож є і кров’янка, і печеня, домашня ковбаса з салом і гречкою. Гоцик рубав усе підряд, Марічка тільки чай пила.

Тато першим підвівся. Дістав із шафи рушник. Простягнув жінці.

– Марічко, – сказав. – Ходімо зі мною. Покажу, де вмитися можна.

Гаряча вода зробила своє діло: втомлена Марічка заснула у Гоциковій кімнаті.

– А тобі де постелити? – запитав тато.

– Та ніде! Не хочу спати. Піду…

У дупу пекло. Вискочив надвір. Пішов вулицею. Серце хвилювалося, та не гірко-насторожено, ні – наче дочекалося врешті, чого жадало. Наче варто було збити ноги в кров, аби тільки зуміти повернутися саме сюди.

Дійшов до Тайчиного двору. Штовхонув хвіртку. Собаки ланцюги рвуть.

– А вам чого?!

Стукнув у двері Тайчиної хати. Гукнув.

– Тайко…

На поріг вийшла Тайчина мати.

– Стиць, приїхали! А ти звідки намалювався, Семене?

– От вам не однаково… – буркнув Гоцик. – Доброго ранку, тьоть Люсю. А Тая де?

– Спить! Ти на годинник дивився? Ще й сьомої нема!