Мішель Уельбек - Платформа

Готель «Бангкок Палас» належав до мережі, спорідненої з мережею готелів «Меркюр», і дотримувався тієї ж концепції щодо якості прийому туристів та їх харчування; це я прочитав у брошурі, яку прихопив зі столика в холі готелю, очікуючи, доки ситуація стане зрозумілою. Було трохи за шосту ранку (північ у Парижі, — подумав я), а пожвавлення вже відчувалося, ресторан саме відкрився на сніданок. Я сів на стілець. Мої думки були незібраними, у вухах продовжувало гудіти та ще й живіт почав поболювати. За поведінкою я почав впізнавати деяких членів нашої групи. Дві кралі років двадцяти п’яти, скоріше за все повії, втім, непоганої статури, зневажливо поглядали на присутніх. Подружжя пенсіонерів навпаки виглядало дуже доброзичливим: його можна було назвати жвавим , жінка — більш серйозна, із захопленням оглядало багате внутрішнє оздоблення готелю, яке становили численні дзеркала та золочені люстри. У перші години приналежності до групи взагалі помічаєш лише практичну товариськість , яка характеризується набором стандартних фраз на всі випадки життя та стриманим проявом емоцій. За словами Едмунда та Уайта [8] Sightseeing Tours: a sociological approach, Annals of Tourism Research , т. 23, стор. 213–227, 1998 p. , склад мінігруп можна скорегувати тільки під час першої екскурсії, іноді навіть під час першого сумісного сніданку.

Близький до непритомності, я підхопився і припалив сигарету, щоб збадьоритись: снотворне дійсно було дуже сильним, від нього мене нудило, проте всі інші подібні препарати, які я перепробував раніше, мені не допомагали, отже, іншого виходу в мене не було. Пенсіонери продовжували повільно кружляти по залу. Мені здалося, чоловік трохи хизувався, очікуючи когось конкретного, з ким би він міг обмінятися усмішкою, а нею він обдаровував увесь світ. У минулому вони, мабуть, були дрібними комерсантами. Але це було тільки моє припущення. Мало-помалу члени групи, почувши своє ім’я, підходили до гіда, отримували ключі й підіймалися у свої номери. Група зменшувалась на очах. Ми можемо, нагадала нам перекладачка добре поставленим голосом, поснідати хоч зараз; хто хоче, може відпочити у себе в номері. У будь-якому разі о чотирнадцятій ми повинні спуститися в хол для огляду каналів-клонгів .

Засклені двері мого номера виходили прямо на автостраду. Було пів на сьому. Рух був доволі інтенсивним, але подвійне скло пропускало лише легке гудіння. Нічні вогні вже згасли, а сонце ще не відбивалося у сталі та склі; у цей час місто стає сірим. Я замовив подвійну каву, якою запив «Ефералган», «Доліпран» та подвійну дозу «Осцилококципуму». Потім я ліг і спробував заплющити очі.

Незрозумілі фігури повільно рухалися в обмеженому просторі; вони поважно гуділи; можливо, це були машини на будівництві або гігантські комахи. Вдалині людина, озброєна невеликою турецькою шаблею, обережно перевіряла гостроту її леза. На ній був тюрбан і білі розкішні шаровари. Зненацька повітря стало червоним та липким, майже прозорим; дивлячись на краплі води переді мною, я збагнув, що якесь скло відділяє мене від сцени. Людина, не рухаючись, лежала тепер на землі: невидима сила скувала її. Машини — кілька екскаваторів та один гусеничний бульдозер — оточили її. Екскаватори підняли вгору свої залізні руки і з силою вивергнули свої ковші на людину, розрізавши її водночас на сім або вісім частин. Проте голова чоловіка, здавалось, все ще випромінювала диявольське життя; недобра посмішка світилася на зморшкуватому бородатому обличчі. Бульдозер, у свою чергу, під’їхав до чоловіка, його голова розкололась, немов яйце; мозок і подроблені кістки порскнули на скло за кілька сантиметрів від мого обличчя.

Я прокинувся десь опівдні; кондиціонер гулко працював. Голова боліла вже менше. Простягнувшись поперек величезного ліжка, я згадав про тур та його мету. Група, дотепер безформна, повинна буде перетворитися на живу єдину спільноту; починаючи з сьогоднішнього дня, я маю знайти своє місце в ній, а безпосередньо зараз — вибрати шорти, щоб їхати до клонгів. Я вибрав напівкоротку модель з голубої джинси, яка не дуже облягає, і доповнив її футболкою «Радіохед»; потім я поклав деякі речі в рюкзак. У ванній кімнаті я з огидою подивився на себе у дзеркало: по моєму помережаному бюрократією обличчю можна було зробити єдиний трагічний висновок — я був схожий на того, ким насправді і був: сорокарічним чиновничком, який під час відпустки намагається одягатися по-молодіжному. Це мене збентежило. Я підійшов до вікна, смикнув штору. З двадцять сьомого поверху пейзаж відкривався неймовірний. Величезна споруда готелю «Маріот» здіймалася наче крейдяна скеля з накресленими на ній горизонтальними чорними смугами — рядами вікон, напівприхованих за балконами. Світло сонця в зеніті по-особливому вимальовувало форму стіни та граней. Напроти готелю — складна споруда з пірамід та куполів із синюватого скла множила думки і відносила їх у неозорну далечінь. На горизонті виднілись гігантські бетонні брили готелю «Гранд Плаза Президент », які нависали одна над одною, немов сходи справжньої піраміди. Справа, над зеленою поверхнею парку Люмпіні, наче охрова цитадель, здіймалися наріжні вежі готелю «Дюсіт Тхані». Небо сіяло блакиттю. Я повільно потягував «Сингха Голд» [9] Сингха Голд — марка тайського пива. (Прим. пер.) і розмірковував над поняттям «неминучість».