Ада Самарка - Смак заборони

А навколо був лютий, і вічнозелені кипариси з лаврами та самшитом, на жаль, не могли вгамувати його несамовитого холоду, що аж підвиваа від люті, а тим більше — болю моєї душі. Попри безсонну ніч у поїзді я так і не знайшла тут своєї тихої гавані.

Я хилю до того, що Крим, Ебра, ніколи не стануть Імраєю за відсутності однієї-єдиної людини, якоїсь скалки від міріадних юрмиськ, заради котрої я так затято рвуся до свого Чорного моря.

Ми повинні були поїхати назавтра. Так, літа не дочекаєшся. Сидиш у корпусі, самій надвір не можна, татусь іти не хоче… Я вчила уроки й хотіла додому. Там хоч умови… Для Думки й наївного онанізму…

Я стояла в телефонній будці на третьому поверсі нашого білого корпусу, й у моїй руці було затиснуто єдиний жетон — решту витратила на діда, добрих 5 хвилин втлумачуючи йому, що приїдемо ми післязавтра, 12-м поїздом, у 6-му вагоні. Шматочок легкого металу — чарівний зв’язок із будь-яким містом, від Адлера до Хабаровська. Втім, ні в той, ні в іншій я дзвонити не збиралася. З Києвом уже поспілкувалась, досить з мене. Праворуч висіла величезна, захована під скло таблиця з кодами всіх міст колишнього Союзу. Всіх. І, як здогадався читач, виділеного жирним Ленінграда (нині C-Петербурга, але істотно це нічого не змінює). Він з’єднався невловимою смаглявою рукою з монеткою в поті моєї долоні.

812 — це код. Номер я знала, як молитву… Але нескінченним хвилинам очікування відповіли самі лише довгі гудки, а голос, цей гіпнотичний голос так і залишився серед слідів минулих двох літ, щоб озиватися тільки там, а не осяяти теплим світлом мою зиму в Імраї. Хоча… без нього, без цього голосу, я була просто в Криму, просто у Великій Ебрі, на вкритому інеєм і торішнім опалим листям Ленінському шосе… І край.

Удома батько серйозно занедужав, і поки він лежав у лікарні, я відчула себе страхітливо вільною. «Воля!» — я задихалася щомиті серед свого сну й своєї яви, силкуючись зробити хоча б ковточок цього чудового напою. І ось, любі мої, нарешті, Ада-Адора його зробила.

Покваплюся повідомити вам, що першого січня цього року я задумала бажання (торішнім було здійснене «Ну, що ж, побачити тебе, Сашенько») — «Зустріти чистого й непорочного агнця, своє щире й цнотливе кохання». Отож, за годину по останньому ударі дзиґарів, який сповіщав про настання Нового Року, я це зробила. Не буду звертатися до деталей, але хлопці на небесах вочевидь перестаралися й підібрали мені для втілення мрії дещо точнісінько відповідне наївно задуманому 60 хвилин тому образові.

Ми пішли з батьками в гості, й там наші очі зустрілися.

Це було таке не зовсім відкрите, не зовсім зрозуміле, в тупості своїй доволі безлике біляве створіння 15 літ. Сама лишень цнота в нерухомому, порожньому сірому погляді. Ми чудово розуміли одне одного — щозими я впадала в стан, суміжний із коматозним, — щось на кшталт свідомого летаргічного сну. Я, істота південна, з гарячого піску й теплих хвиль, втрачала свою справжню подобу, й крім суцільного зліпка пасивності й умиротворення, в мені нічого не лишалося.

Я була як полярний сновида — загорнута в мільйон шуб і светрів, байдужа до всього, заклопотана очікуванням літа. Ми зустрічалися приблизно місць, нічим, крім холоду й ранніх сутінок, мені це не запам'яталося. А потім, у класично темному й моторошно холодному парадному відбувся мій перший у житті Поцілунок. З потрісканими на морозі губами, сором’язливий, незграбний, і такий само безнадійний, як зима, як місто, як не здійснене моє пробудження серед заметів. Я виявилася зразковою, кострубатою, блідою — такою самісінькою, як десятки тисяч школярок у всому світі, коли в свої без 5 місяців 14 виявила, що «типу закохана». Яке там adoreau! Я закохалася правильно, виявляючи в своїх почуттях дивну подібність до того, що описується в «молодіжних» журналах. І що найбільше дивувало — то це повна байдужість до Імраї, жах і вкрай неприємні відчуття від підіймання завіси над минулим (я повірила в його Неіснування, як вірила в море за вікном сумовитими дачкіськими вечорами). Я жила в ці місяці, як найнормальніший, життєрадісний, анітрохи не мрійливий підліток, якого регулярно проводять додому (той самий наївний отрок у прищуватій шкірі котрого одинадцятилітня жінка вже й не сподівалася побувати). Я нарешті жила реальністю, не силкуючись нічого змінити. Ми ходили, тримаючись за руки. Я відчувала приємну рівність, і ми, двійко незайманих і кришталево чистих у своєму сьогоденні істот, зустрічалися короткими й холодними днями тієї зими, що якось незвичайно швидко пролетіла. І ми начебто любили одне одного — і в цей мертвий час… І моя мертва душа…