Ада Самарка - Смак заборони

Усміхнений Гепард махав мені з-за червоного поруччя. Я похмуро кивнула в бік татуся й зробила страшне обличчя. А Демон і не думав іти, а й далі закликав мене широкими гостинними рухами.

— Ну, що таке?! — з серцем заволала я.

А він усе посміхався.

Татусь навіть не повернув голови, коли я з розчепіреними руками спритно пройшла вузькою кроквою, перескочила поруччя й зникла з поля його зору.

— Із днем народження, — урочисто сказав Гепард, поцілував мене в обидві щоки й вручив банку пива та шоколадку.

— Дякую. Тільки я не можу нічого в тебе брати, що я татусеві скажу?

— Що це від таємного залицяльника, і взагалі, це вже не твої проблеми, Левеня. Вітаю, — він лобизнув мене в лобик і змився у свій ранковий підтентовий затінок. Часу було обмаль. Я влаштувалась між скелею і кабінкою та зосереджено вм’яла шоколадку, а по тому, морщачись, із повним солодкого ротом ковтала крижане пиво. Банка була велика, на півлітра, а мене ще нудило від нещодавно перенесеного сніданку (сир зі сметаною).

— Адо, — я здригнулася, і з натоптаним ротом втупилася в Гепарда.

Він окинув мене розчуленим поглядом:

— Сьогодні, після обіду.

— Им-им, — я замотала головою, сьорбнула ще пива й зробила страшні очі.

— Я розумію, сьогодні такий день, і… я все одно чекатиму на тебе біля першого корпусу, як звичайно. Якщо ти не прийдеш, я зрозумію.

— Як хочеш, — пробубоніла я і судомно ковтнула, — але я точно не прийду.

Він лише посміхнувся, спритно розвернувся й вислизнув геть. Не можу сказати, що на душі було так уже й гірко. Мені ввижалося моє доросле майбутнє, коли я покажу їм усім…

Отже, усе в цьому дні розохочувало мене. Те, як підкреслено буденно ми розпорядилися своїм ранком — до Гепардового приходу були татусеве сидіння на пірсі й моя насуплена прогулянка (і Макса чогось не було, дідько забирай!), потім це пиво з шоколадкою (і понадив він її цукерком у яскравому фантику…), і шумний стрибок із пірса вниз головою, щоб змити коричневі сліди злочину, далі мовчазне й трохи хмільне сидіння під боком у татуся (нагору взагалі не можна!). Ну, невже я така погана?

— А що ми робитимемо потім? — обережно запитала я, коли ми, як звичайно, за десять до одинадцятої, готувалися йти.

Татусь роздратовано глянув на мене й сказав: те саме, що й завжди.

І ми, як завжди, попленталися нагору нестерпно крутими сходами. Як завжди, прийшли на маяк і, обгавкані Сільві та Дінкою, перетнули пустельне сонячне подвір’я. Я вийшла на балкон, розвішувати мокрі пляжні речі; крізь дзенькіт полуденної спеки з захватом скрекотіли цикади. Як завжди, я порізала салат, ми сіли обідати, і хоча в пельку нічого не лізло, я не насмілилася бодай щось залишити на тарілці.

Татусь, як завжди, мав скривджений вигляд і був неговіркий. Голосно виплюнув останнє виноградне зернятко, нічого мені не сказав і подався відпочивати.

І мене знову трусило, як у лихоманці. Я побризкалась «Каїром» і вже за десять до першої була надворі. Цього разу кроки давалися легко, паркові доріжки начебто самі стелилися під мої ноги.

Природно, там нікого не було. Але не було й болю в грудях, не було мокрого солоного вузла. Здавалося, що я зі своєї на рік підрослої життєвої сходинки дивлюся вже вище цих юнацьких розчарувань. Здається, я вже навчилася відчувати свою самодостатність і бути щасливою сама з собою.

Я писала перші розділи того, що ви зараз тримаєте в руках, коли почувся шерех гравію і чиїсь голоси. Я здригнулася, стрепенулась, і тут на наш рябий від сонячних відблисків дворик вийшов Гепард. І... він притримав гілки кущів… І Віра. Я здивовано витріщилася на них, а вони, весело теревенячи, підійшли до мене обійняли, поцілували в обидві щоки.

— Привіт. Із днем народження, — сказав Гепард, — а оце подарунок для тебе, — і обійняв за плечі Віру.

А я вперше бачила її обличчя так близько. Медово-золотава… Горіхово-ванільна.

— Вона мене дуже просила, щоб я її хоч раз із собою взяв, — сказав Гепард, спостерігаючи за мною, і голос його начебто здригнувся.

Вперше в моєму житті був поцілунок із жінкою. Можливо, за певних обставин, він навіть приємніший за поцілунок із чоловіком, тому що є ця несподівана ніжність шкіри, янгольська принадність обличчя, м’яка, податлива наполегливість.

Пестощі жінки принципово відрізняються від пестощів чоловіка. Вони начебто походять із інших начал, рухаючись із протилежного боку, приводять тебе до тієї самої іскристої вершини. Обійми — це пронизливе сонячне світло, спекотна, дзвінка сієста, сонце, що грає в її медяному волоссі, маленькі атласні пальчики, випещена морем і сонцем шкіра.