Ника Никалео - Брутальний лікар

Сергій бачив усе це й здогадувався про її думки. Намагався не вдавати із себе когось, хто б їй обов’язково сподобався, а бути собою. Тим, кого вона помітила раніше у своєму житті, а потім так різко виштовхнула з нього, хоча й не з власної провини. Не зі свого бажання скинула на чоловіка таке випробування.

— Тобі не здається, що ти летиш кудись на швидкості, а твоя душа від тебе відстала? — раптом запитала його просто й різко.

— Не зрозумів твого запитання, — здивувався він.

— У тебе шалено насичений ритм, ти щодня даруєш жінкам здоров’я і шанси на народження нового життя, навчаєш інших допомагати людям, але чи є у всьому цьому ти?

— Я?! Це і є я, Віко. Це моє життя, яким я його бачу та про яке мріяв.

— Справді?! А мені здається, що в ньому немає головного — тебе справжнього, тебе щасливого. Розумієш?

— Це і є моє щастя — моє життя.

— Так, я бачу, що ти повністю задоволений тим, чим займаєшся, але все відбувається в такому темпі, коли неможливо відчути себе та свої справжні бажання, — пояснювала Вікторія. — Я ж маю рацію?! Є одна така коротесенька колумбійська притча на цю тему.

— Цікаво, — заінтриговано промовив Сергій.

— Колись давно один відважний чоловік вирішив дослідити непролазні ліси Південної Америки і найняв собі двох провідників. Дебелі хлопці швидко йшли поперед нього, нещадно рубаючи мачете всі зарості на шляху. Коли вони переходили річки — дуже пришвидшували ходу чи пливли, намагаючись якнайскоріше подолати цю перепону; коли йшли під гору, то натужувалися ще більше, аби скоріше досягти вершини. Та коли спустилися зі схилу, раптом зупинилися, оглянулись і сіли на звалене дерево край дороги. Надзвичайно інтенсивна подорож тривала кілька годин, і несподівано стався такий необдуманий привал.

«Що трапилося? — здивовано запитав дослідник. — Невже ви втомилися?»

«Звісно, ні. Ми звикли до таких переходів», — відповів один провідник.

«Але ми рухалися занадто швидко, і наші душі відстали від нас. Тепер ми мусимо почекати, аби вони нас наздогнали», — доповнив його інший.

— Гарна притча.

— Так, і глибока. Ми біжимо кудись, не завжди усвідомлюючи, чи це нам потрібно, чи це робимо насправді ми, а не просто наше тіло. Прокинувся вранці — побіг на роботу, увечері припхався стомлений додому й ліг спати. Наступного ранку — поснідав, побіг на роботу, увечері ледь приплентався додому й ліг спати. Ще через день — те саме! Рутина затягує, позбавляючи нас самоусвідомлення, розуміння того, хто ми є і що нам насправді треба.

— Я знаю, що мені треба і хто я є, — усміхнувся Сергій.

— Справді?! А ти пробував хоч раз на тиждень — я вже не кажу про раз на день — зупинятись у цьому вирі й виділяти кілька хвилин для своєї душі й аналізу пережитого? Тобі не здається, що ти дуже поспішаєш і не встигаєш насолодитися життям? А найголовніше — твоя душа, твоя сутність не встигає за тобою, бо твій поспіх не дозволяє їй цього зробити. Це ж не фізичне тіло, її не розітнеш і не відновиш, забравши якусь внутрішню проблему. Не роздивишся ближче, якщо не зупинишся. Її так не зрозуміти. Вона потребує тиші та спокою. Хоча б іноді, хоча б ненадовго, щоб відчути себе і світ довкола, щоб з розумінням дивитись у завтра, усвідомлюючи вчорашнє. А головне — жити сьогодні, щодня.

Сергій нічого не сказав у відповідь, лише кивнув головою.

Ввечері він напише ще кілька рядків у своєму щоденнику:

«Запитала мене сьогодні, чи не занадто швидко я живу своє життя, чи встигаю оглядатися. Чужих людей, до яких байдуже, таке не питають. Здається, Вікторія мене пригадує. Я маю надію, що це так».

А він і справді завжди дуже поспішає, і кожен його день схожий на попередній. Ранок: пробіжка, сніданок. Цілісінький день операції, прийом, увечері знову робота, адже найважчі пацієнтки залишаються в лікарні. До кожної треба підійти, і час затягується іноді аж до пізнього вечора. Іноді буває й так, що він ночує у себе в кабінеті. Тому і ремонт зробив, і диван купив ортопедичний: щоб зручно було переночувати, а не для того, про що всі думають. Лікарня, по суті, — його другий дім. А вихідні й вихідними складно назвати, бо в суботу пів дня регулярно проводить у палатах хворих. Але таки вранці в суботу-неділю іде в басейн, справжній спортивний, де робить десять кіл. Увечері перечитує історії хвороб, переглядає операції на відео, вивчає наукові статті колег з-за кордону, відповідає на їхні листи, планує поїздки на конференції. А ще керує кількома аспірантами. Має лише чверть ставки в медуніверситеті, але це важливо для нього, украй важливо. Тож це справді він і його життя, бо якщо цього не любити, то не витримаєш такого перенасиченого ритму. Але чогось стало бракувати. І це Сергій відчув в останні роки: порожній холодний дім, у якому незатишно й тиша крижана. Нíкому навіть гарячого чаю піднести, коли хворий, хоча хворів він рідко. Та й відпустку вже багато років не брав: для нього відпусткою були конференції та семінари. І повертатися додому не хотілося: холодний покій із сучасним ремонтом — і жодної живої душі.