Ника Никалео - Брутальний лікар

На вході до «Ван Гога» її зустріла молоденька, неформально зодягнена дівчина років двадцяти. Вона без особливої поштивості перевірила бронь жінки і провела її до номера на двох, місце в якому Вікторія забронювала, заздалегідь списавшись у мережах з такою ж слухачкою курсів, як і вона, з польського Вроцлава. Спочатку вагалася, чи варто жити з незнайомою людиною п’ять днів навчання, але згодом, поміркувавши й порадившись із Сергієм, вирішила, що це, навпаки, буде цікавіше й продуктивніше.

Номер був невеличким і доволі скромним: два ліжка, два столики, шафа при вході та ванна кімната разом з душем. На щастя, на вікнах усе ж були штори-жалюзі, тому певний комфорт проглядався, незважаючи на литу підлогу, як десь в офісі. Пізніше Віка з подивуванням для себе з’ясувала, що готель орієнтувався на приїжджих лекторів великого технічного університету. «Які ж ці науковці невибагливі й прості люди!» — подумала про себе. Їй тут бракувало банального затишку: м’якенького покриття під ногами, нічних столиків-тумбочок поруч ліжок зі світильниками, хоча б банальних штор на вікнах та пледа на ковдрі. А от останнього вона таки попросила в адміністрації. У номері було прохолодно, бо, як виявилося, опалення у вільних кімнатах вимикають. Але його враз увімкнули, і десь за пів години було вже тепленько.

Вікторія дуже пошкодувала, що забронювала цей готель за порадою майбутньої співмешканки, польки Ядвіги, яка вже відвідувала ці курси, широко їх рекламувала, а найкращою рекламою, звичайно ж, було їхнє повторне проходження. Ядвіга володіла невеличкою новою фермою різноманітних хвойних рослин. Квіти були її великим захопленням, і Ядвіга вирішила збагатити садовий дизайн та сільське господарство ще й квітучими культурами. А поки що приїхала на курси складання особливих букетів.

Навчання проходило в три етапи: перший — ознайомлення з творчістю європейських імпресіоністів: Моне, Мане, Піссарро, Сіслея, Дега; другий — вивчення квіткових композицій і поєднання непоєднуваного, додавання ефектних деталей у букет; третій — поїздка в Кекенгоф, щоб надихнутися весняною феєрією тюльпанів.

Хоча цей Сад Європи відкривався традиційно в третій декаді березня, як їм розповіли на курсах, для їхніх клієнтів — флористичних компаній — він був доступний значно раніше. Тридцять два гектари, на яких щорічно розпускаються понад чотири з половиною мільйони тюльпанів більше ста різних сортів, а поруч — інші весняні квіти. Вони росли купками на клумбах, на галявинах і цілих грядках, із ретельно продуманою гармонією кольорів і ароматів, кількості й висоти. Поміж ними текли струмочки, росла акуратно підстрижена трава або ж схилялися гілки ледь-ледь забрунькованих дерев. І Вікторія не змогла не надихнутися! Вона не помітила, як загорілася ідеєю створення квіткової виставки, а може, фестивалю — одне слово, якогось квіткового шалу в Україні, щоб із поєднанням старовини, історії і сучасності, щоб запам’яталося надовго й дало свій фінансовий «вихлоп» — так чула останнім часом серед комерсантів. А поки що вона знайшла шлях отримувати найякісніші та найновіші сорти різноманітної квіткової флори.

Вікторія почувалася дуже добре. Сергій телефонував щодня і справлявся про її здоров’я, а вона йому натомість розповідала про сільські будинки, як на картинах Брейгеля, і що нічого з того часу в їхньому архітектурному зовнішньому рішенні не змінилося. Хоча її вразила тутешня плинність формування смаку, не спотворена, як у нашій Західній Україні, брутальним проникненням соцреалізму й конструктивізму часів СРСР. Усе тут дихало камерністю, деякою відстороненістю і стриманістю. Скромна на дерева й кущі природа успішно компенсувалася рукотворними полями троянд, нарцисів і тюльпанів. Також тут вирощували різдвяні деревця: і сосонки, і ялівець, і навіть деякі види араукарій. Навесні росло те, що залишилося непроданим, або висаджувалися ті ж деревця, які на Різдво брали в оренду. Але були й такі, що їх повторно привозили на висадку від нерозважливих господарів, які ще й гроші платили за те, аби той різдвяний вазон забрали геть з очей. І звісно, якщо хтось готовий заплатити за послугу, то завжди знайдеться той, хто її виконає.

Вікторії сподобалася місцева чистота й педантичність. У країні дбайливо ставилися до кожного клаптика дорогоцінної землі. Її навіть навчилися відвойовувати в моря. Здивувала нідерландська мова, де переважали приголосні й раз у раз було чутно щось на кшталт «каар-каар-каар», часто траплялися німецькі та англійські слова. Принаймні дуже схожі до них за звучанням. Від того своя солов’їна справді видавалася мовою співучої пташки. Мовою, яка творила істот працьовитих і духовних, богобоязних, з культом дитини, чого в місцевого населення нема. Поцікавилась і випадково дізналася, що нідерландські родини традиційно будують кожна собі окремий будиночок, який на старості років стає доброю страховкою на догляд та проживання в домі перестарілих, бо діти не хочуть доглядати хворих батьків: їм це складно й важко, оскільки всі багато працюють, аби збудувати й утримати такий самий будинок. І батьки, коли їхні дітлахи сягають вісімнадцятирічного віку та йдуть навчатися в інститути й університети, найчастіше дозволяють їм самим опікуватися собою і заробляти на себе. Мабуть, ця взаємна холодність і продукує ланцюгову реакцію непорозуміння та відірваності поколінь одне від одного, думала собі Віка, і сама відчуваючи відстороненість і холод до Сергія. У душі й у стосунках назрівала криза: вона це віднедавна виразно відчула. Це її гнітило, але жінка намагалася не думати про такі речі, адже в ній зріло нове життя. І зараз то було найголовнішим.