Людмила Иванцова - Сердечна терапія

— Дякуй дяді, Стасю! Що б ми без нього робили? Болить тобі? Вже краще? — промовляла вона біля вуха доньки, чомусь не наважуючись підняти очі на незнайомця.

— Дякую! — розгублено всміхнулася лікарю дівчинка і шморгнула носом.

— Нема за що, балерино! — всміхнувся і він.

— А звідки ви знаєте, що я балерина? — здивовано схилила голову набік Стася.

— Не знаю, так, вихопилося. Мабуть, ти схожа на балерину. Я це помітив, ще коли ти їла. Надто рівно спину тримала. А що, невже вгадав?

— Вгадали! Тільки я так перелякалась... Я понад усе боюсь, щоб із ногами нічого не сталося, тоді кінець усій моїй кар’єрі, — сумно зітхнула Стася. — Щоправда, з поламаними руками теж не дуже...

— Стасю, не відволікай лікаря балачками, — почала сварити її мати, зав’язуючи шалика. — Дякуємо вам ще раз. Якщо ви знаєте, де той травмпункт, розкажіть, будь ласка, треба таки з’ясувати, що там із кістками. — Олександра підвела очі на випадкового консультанта.

— Знаю, це в дитячій лікарні, я й сам там працюю, щоправда, в іншому корпусі. Якщо ви дозволите, я вас відвезу, у мене за два квартали звідси машина припаркована.

— Ні-ні, це вже буде надто нахабно! Дякую, ми вже якось самі... — почала відмовлятися Олександра.

— Нічого страшного! У мене все одно інших планів на сьогодні вже немає. Зате через кілька років, дивлячись по телевізору балет, я зможу вихвалятися перед знайомими, що колись, на початку її кар’єри, я надав допомогу знаменитій балерині, — всміхнувся він. — Ви мені дозволите, мадемуазель?

Стася, все ще притискаючи до себе руку, всміхнулася, а потім із непідробною грацією опустила голову і знов підняла її, промовивши:

— Так. Мене звати Станіслава Стрілецька.

— Стасю! Боже милостивий! — сплеснула руками мати.

— А мама — Олександра, — додала дівчинка, дивлячись просто у вічі лікарю.

— От і познайомилися, — всміхнувся він. — А я Вадим Ігоревич. То поїхали? Щоправда, доведеться пройти метрів двісті, тут у центрі така проблема з паркуванням, що я ховаюсь, не доїхавши.

— Ну, ходімо, що вже робити з цією травмованою балериною, дякую вам, — усміхнулася Олександра. Вона накинула ремінець сумки на плече, обійняла Стасю, захищаючи її від зустрічних перехожих, і рушила слідом за лікарем вулицею вгору.

Раптом від кінцевої зупинки, де висаджують пасажирів тролейбуси та маршрутки, що спустилися від Софійського собору на Майдан, до них навперейми кинулася дивна пара — струнка дівчина з мікрофоном та високий хлопець із камерою на плечі.

— Перепрошую! Скажіть, будь ласка, що для вас є щастя? — енергійно прощебетала дівчина до Олександри.

Жінка спантеличено завмерла, потім озирнулася на Стасю, яка все ще притримувала одну руку другою, на Вадима, і знітилася.

— Ну, кількома словами. Ось, наприклад, — дівчина повела рукою, вказуючи на лікаря та Стасю, — ви виглядаєте дуже гармонійною родиною.

Стася пхикнула, а Олександра знітилася ще більше, і щоки її спалахнули. Вадим зробив крок до мікрофона і сказав:

— Щастя — це коли всі живі та здорові, а ще — здатні один одного зрозуміти. Вибачте, ми дуже поспішаємо. Хай щастить!

Він усміхнувся дівчині і махнув рукою оператору, щоб закінчував зйомку.

Всі троє рушили Софіївською вулицею вгору шукати машину лікаря.

— Дякую, — тихо промовила Олександра і на ходу обійняла й притисла до себе Стасю.

Яна таки злягла. Вона хворіла нечасто і не любила цих «періодів занепаду», коли і фізично, і морально почуваєшся пересортицею, нездатною ні щось робити у звичному режимі, ні бадьоро та креативно мислити. Тільки й сил, що то жаліти саму себе, то сердитися, що так «втрапила». Хоча, здавалося б, можна нікуди не поспішати, ніжитися в ліжку, читати книжки, пити чай, не вимагати від себе ладу в хаті та справах — легалізований релакс. Але якби ж то при цьому ніс дихав, горло не боліло, кашель не шматував бронхи, голова не гула від кожного звуку, не нили очі від світла та найменшого напруження...

«Отак увійшла в зиму, — думала про себе Яна, лежачи із заплющеними очима у светрі під двома ковдрами. — Але, може, воно й на краще? Наче вакцинація... Можливо, більше не хворітиму...»

Першої ночі з високою температурою їй марилося щось дивне й страшне. Якісь невідомі люди, меблі, що самі розгулювали квартирою, наче в мультику за віршиком Чуковського «Мийдодір». Кривонога тумбочка вихляла вузьким коридором, а нова пацієнтка Антоніна гнівно кидала в неї каструлі. Потім змінилася мізансцена, Яна побачила засніжений двір, руїни якогось будинку, на них танцювала маленька балерина, наче зі старовинної музичної шкатулки. Раптом уламки посунулися, балерина зойкнула і впала, Яна з жахом прокинулася, — спітніла, заплутана у простирадлі, — і не відразу зрозуміла, хто вона, де і що відбувається.