Лариса Чагровська - Паризьке кохання

— Ах, як це романтично! — закотила очі жіночка.

Доки Марк займався справами, з кимсь вітався, обмінювався тостами, і навіть виголосив у мікрофон невеличку промову: щось про надію на плідну співпрацю з українськими бізнесовими колами, Дарина обдумувала все, що сьогодні трапилося.

Стало ясно, що соціальний статус Марка, як мінімум, на п’ять пунктів вищий, ніж її. Пан Вінтерз не простий продавець машин. Він… хто ж він є? Менеджер, це зрозуміло, але якої ланки? Для середньої у нього надто дорогий костюм і надто владні манери. Для вищої він надто добрий. Чи то їй так здається? Ні. Так і є. Він добрий і людяний. І дуже милий. Треба з ним поговорити. Обов’язково. Сьогодні після презентації.

— Можна вас запросити? — перед Даркою стояв елегантний молодик із самозакоханим виглядом.

Дарина на секунду озирнулася, наче хотіла порадитися з Марком чи можна, — адже це він її запросив на вечірку. Та він був оточений якимись людьми й про щось жваво з ними сперечався. Дарина подала руку молодику, який ще чекав на її рішення у напівпоклоні:

— З приємністю.

Вони не встигли зробити й кількох поворотів повільного вальсу, як молодик почав її розпитувати:

— Дивно, що я раніше не бачив такої красивої жінки у нашому місті. Ви, мабуть, багато часу проводили закордоном.

— Не зовсім, — делікатно відповіла Дарина, аби не лякати того відразу своїм статусом санітарки. — У мене багато роботи, я не має часу ходити на вечірки.

— Невже така чарівна жінка також займається машинами?

— Чому машинами? — не зрозуміла Дарина.

Молодик побачив здивування на лиці дівчини і вирішив пояснити своє запитання:

— Ви ж тут на особисте запрошення пана Вінтерза. От я й подумав, що у вас спільні інтереси.

— А ви про це! — лукаво посміхнулася Дарина. — Так у нас з паном Вінтерзом спільні інтереси. Ми обоє закохані в Париж.

— Париж? — Тепер прийшла черга дивуватися молодикові.

— Так, саме Париж. Ну, можливо ще добра кава і «Вдова Кліко».

Дарина поцілила у десятку. В молодика відпало бажання запитувати про ще щось.

Що він там подумав про її стосунки з Марком та їхні спільні інтереси, Дарину вже не цікавило.

Минуло більше, ніж три години. Увесь той час різні люди намагалися познайомитися з нею. Завести розмову про Марка. Запросити до танцю.

Дарина розуміла, швидше, відчувала, що тут щось не так. Чому всі так цікавляться нею та її стосунками з Марком. Ні, треба все розпитати у нього самого. Але Марк постійно був зайнятий. Лише у самому кінці вечірки, вони змогли перемовитися кількома словами.

Марк, стоячи у дверях, особисто прощався з кожним гостем, але, коли до нього наблизилася Даруся, він зробив знак рукою, щоб вона залишилася, а потім ще й благально склав долоні човником і беззвучно лише самими губами проговорив:

— Зачекай, будь ласка, ще трошки. Не гнівайся.

Сили впиратися у Дарини не було і вона кивнула головою на знак згоди, і так само беззвучно відповіла:

— Усе добре, чекаю.

Дарка терпляче чекала, поки всі присутні розійдуться. Нарешті це сталося. І у салоні, крім неї, залишилося ще четверо людей: Марк, власник салону, охоронець і якась висока, струнка дівчина. Білявка у темно-зеленому діловому костюмі й білій шубці, накинутій на плечі. Вона стояла біля виходу.

Може, це його подруга, — раптом із тугою подумала Дарина. — Або й наречена. Чом би й ні? Вишукана, вродлива, і в житті займається чимось таким, розумовою працею, наприклад. Не відра з водою по лікарні тягає, це вже точно.

Дівчина тим часом щось стиха сказала Маркові англійською, той кивнув, і тоді вона звернулась до Дарини українською з ледь помітним і дуже симпатичним акцентом:

— Привіт! Мене звуть Валері. А вас — Дарина, чи не так? Пан Вінтерз запрошує вас на вечерю до ресторану. Ви не проти?

Даруся за все своє життя ніколи не була у справжньому ресторані. Тому трохи вагалася, бо не знала, що робити. Йти? Не йти? Як там поводитися? Але згадала, що там буде Марк… Але ця Валері. Хто вона? — погубилася у своїх думках Дарина.

А Валері ніби й не помітила вагання дівчини, вела далі:

— Ми візьмемо таксі, якщо ви не заперечуєте. Надто холодно надворі, а ви, — Валері з посмішкою глянула на Дарчині човники, — надто легко взуті. Давайте номерок — зараз Марк…, тобто пан Вінтерз отримає у гардеробі вашу шубу, і будемо рушати.

Утрьох вони вийшли з автосалону.

Марк у своєму кашемировому пальті пісочного кольору був приголомшливо гарним.