Роман Иванычук: Осінні узори

Це так якби комплекс неповноцінності і комплекс пихи. Це мені невластиве. Я, правда, тішився й пишався собою, коли зробив добру роботу. Так тішиться хлібороб, коли наливається колос. Але гордині в мене не було ніколи. Мене ні разу не розпирало усвідомлення, що я письменник. Нічого в тому особливого немає. Це просто праця.

Обсяг її визначити навряд чи можна. Якщо ти маєш дрібку знання, що його можеш передати іншим, то це вже щось від ерудиції. Без знань ти ніхто. Певного ступеня мусиш сягнути ще в молодості. Мені бракує багато знань: коли були молодими, книжок бракувало. Я зараз багато читаю, аби поповнити свої знання. Чим більше осягаю, тим більше усвідомлюю, що обійтись без них не можу. Звичайно, абсолютного знання не існує. Навіть Франко не знав усього.

Це Храм. Я його дуже важко для себе відвойовував. Працюю в ньому зараз. Гординя? Це вона і є – радість від того, що я працюю тут, що переміг тих, які хотіли відірвати мене від університету. Стою нині за кафедрою, студенти шанують і люблять мене.

Я не злостивий, не лихослівний, вся моя мова – це молитва до Бога і до своєї нації. Є молитви ритуальні, щоденні, як «Отче наш», її ти завше повторюєш, мислячи собі Бога, а є молитва – сама мова, робота, кохання. Моє життя – молитва за Україну.

Годі було сидіти в Трачі. Була така небезпека. Коли батько помер, мати, матеріально не забезпечена, просила мене залишитися в Трачі й працювати на татовому місці директором школи. Мене обняв страх, що можу зостатися в замкненому просторі, залишитися назавше у своєму любому Трачі. Мусив тоді обірвати пуповину й рушити у світ. Мандрівок було безліч – вольних і невольних, і кожна багато чому навчила.

Ті, з якими я прийшов у світ і виріс – дотепер мої. Незалежність України – найголовніша з них. Не маю втрат і серед літературних ідей. Я великий педант, я знав, що повинен робити, але боявся, що не вистачить на те життя. Й трохи поспішав, щоб встигнути. Так само, як завше намагаюсь не запізнитись на поїзд чи на зустріч з колегою, приходжу трохи раніше, і часу ще залишається.

Коли я втрачаю друзів, то не тому, що вони мене зраджують, цього ніколи не було. Хто мав би зрадити? Роман Кудлик чи Роман Безпалків, Ніна Бічуя чи Юрко Брилинський? Чи мій добрий Шева – Анатолій Шевченко? То був би хіба кінець світу.

Друзі вмирають, це страшно. Недавно пішов з життя Богдан Антків, актор, майстер драматичних інсценізацій – мій великий приятель. А мене стало менше на цілого Анткова, на цілий його світ, більше того світу не матиму для спілкування, а тільки пам’ять про нього. Трохи раніше помер Богдан Кох – ще один актор і дивовижний життєлюб; дуже тяжко я пережив втрату Володимира Короткевича – славного білоруського письменника, який героїчно боровся за мене, коли мене цькували за «Мальви». Нам весь час бракує Ірини Вільде, ніхто її не замінить; бракує Оксани Сенатович і Володимира Лучука. Але наша туга за ними – то ніби продовження їхнього життя… Найтрагічніші втрати, коли йдуть молоді. Іван Миколайчук – ґеніальний актор у розквіті сил – і раптом його нема. Григір Тютюнник, який наклав на себе руки…

Треба жити у Львові то й знатимеш, що таке кав’ярні. Тут відбувається магія зустрічей. Я охоче випиваю тут чарку і проваджу бесіду, тут зовсім інша атмосфера. Ось я запалюю цигарку і вдихаю дим, я й дома курю, але в кав’ярні відчуваю особливий смак цигарки. Тут зовсім інший настрій; коли кав’ярня гарна і чемний бармен, то ти щось ловиш таке, чого немає у звичайній хатній розмові. Я зараз рідко маю якийсь зайвий гріш, але коли таки маю, то не шкодую піти собі зі своїм приятелем, з яким є про що поговорити, – до кав’ярні й посидіти там якусь годинку. В кав’ярні дуже часто народжуються несподівані ідеї. Ресторанів не люблю, там об’їдаються, й кельнери не зразу все подають, а в кав’ярні демократичніше й затишніше.

Я дозволяю з себе кепкувати – як кажуть галичани, дерти лахи. Не люблю людей, які не мають почуття гумору й ображаються, почувши на свою адресу якийсь невинний жарт.

Як казала Ліна Костенко, не знаю, з якого це твору: «Ох, не повчайте молодих!»

Хочу бути поряд з молодими: можна виявляти невдоволення їхньою працею, можна сперечатися з ними, але не повчати. Xіба що радити.