Андрей Дмитрук: Форміка

(Із свідчень директора стадіону ДСТ «Авангард» К.М. Рубана).

«Я на цю дачу попав, можна сказати, випадково. І майже нсіх, хто там був, бачив уперше. Добре знав тільки Боба… Бориса Лапшина. Ми з ним у той день, двадцять другого серпня, домовилися після роботи піти посидіти в «Ромашці». Спека була нестерпна, асфальт плавився. Одне слово, сиділи, смакували вино. І тут, як у казці, з'являються вони. Заходять у «Ромашку». Цього Павла Ломейка я колись зустрічав з Лашпиним. Боб електронний, він у нас нове табло встановлював. І для Ломейка робив якісь схеми. А про Віку… про Підлісну я навіть не чув. Вона мене просто приголомшила. Здебільшого таких жінок бачиш у кіно чи в модних журналах. Перше враження — грім. Йде у білій сукні, висока, гнучка… Але щось в очах неприємне. І в манерах. Чи то зміїне, чи то котяче. Ніби причаїлась і тільки жде, в кого б учепитись. А Ломейко плентався позаду з іншою дамою. Теж непогана, хоча й скромніша від Віки. Так, так, Зоя Нєфодова. Вони з Підлісною колись разом в Аерофлоті працювали…

Боб їх запросив, вони підсіли. Лапшин зразу приклеївся до Зої, а мені дісталася Віка, бо Павло був поза грою. Зараз поясню… Чесно кажучи, я нічого не мав проти: у мене голова обертом ішла, коли сидів біля неї…

Павло мені, сказати б, зовсім чужий. Та слово честі, мені як чоловікові було за нього соромно. Вона його, власне, ні за що не мала. Зверталася лише, щоб нагримати, осадити… Знаєте, бувають такі лихі, дратливі матусі, які весь час шпигають дітей. В нього просто хвилі по обличчю пробігали. Одначе терпів, зціплював зуби…

«Ромашка» незабаром мала зачинятись. А Вікторія завелася. Дивилася своїми рисячими очима і твердила, що треба ще «погусарити»… Бідолашний Павло натякнув був відносно «додому». Господи, що вона на нього вилила! І такий він, і сякий, і старий, і нудний, і може забиратися куди хоче; і взагалі вона зараз зателефонує в «одне місце», де її чекають будь-коли, вдень і вночі… І схопилася-таки, й побігла! Зоя ледве заспокоїла її…

Ось тут деякою мірою перелом подій. Павло втратив голову. Чи вже дуже хотів догодити Віці. Зрештою, взяв і запросив нас до себе на дачу. Віка зразу стрепенулася. Плутанити за сорок кілометрів від міста проти ночі—чи не гусарство? Вперше за вечір почала усміхатися, кокетувати, навіть Павлові муркотіла різні приємні речі. Зоя засперечалась була для годиться, та за неї взявся Лапшин — і співав соловейком, поки не вмовив.

Ледве встигли на останній автобус, їхали довго. Віка заснула на плечі в Павла. До речі, з цього приводу хотів би поділитися одним своїм спостереженням. Уві сні в неї був ніжний, зовсім дитячий вираз обличчя. Просто наче хто підмінив людину…

Коли доїхали, пам'ятаю, темно було — око виколи. Павло попросив водія, щоб він висадив нас між зупинками. Звернули з шосе на стежку. Йшли спочатку через височезну кукурудзу, потім лісом. Ломейко наче нюхом вів, майже біг попереду. Віка від сонливості перейшла до буйних веселощів, від кожного слова реготала як навіжена! У лісі вночі — це, знаєте, аж мороз поза шкірою… Нічого, дісталися.

Про планування дачі вам говорити не варто. Мене здивувала загорожа всередині. Навіщо, скажуть, половину садиби відтинати залізною сіткою? Та з делікатності не запитав.

Перших мурах ми побачили на ґанку, коли Павло засвітив лампу над дверима. Руді, заклопотані. Та й багато їх: на дверях, на стіні тьма-тьмуща. І раптом їх звідусіль здуло. І відчуваю — бігають лапки. По ногах, по грудях під сорочкою. Це вони всі разом кинулися нас вивчати, мацати… Ми з Бобом просто остовпіли. Стоїш весь у мурахах і боїшся поворухнутися. Тут Павло спохопився й щось зробив — досі не збагну що. Отак присів навпочіпки й почав пальцями перебирати над підлогою. Й мурахи миттю з нас позлазили. Дивимося — знову на ґанку повзають. Що цікаво: Віка весь час спостерігала все це з усмішкою, її не чіпали…

Ви знаєте, яке в мене враження від дачі Ломейка? Ніби весь двоповерховий будинок — лише додаток до чогось, допоміжне приміщення, чи що. Тобто Павлові, власне, було начхати, що батько старався, опоряджував житло… Павло і в палаці так само поводився б. Дірявив би стіни, тягнув дріт і таке інше. Меблі понівечені, попалені. А запах, боже ти мій! Повітря якесь прокисле і водночас солодке.

До речі, про мурах. Ось уже кому була воля в цьому барлозі! Кишіли скрізь. Певне, світло їх розбудило. На шпалеpax вервечки через усю кімнату. Цікавилися, в склянки лізли, хліб вусиками торкали. І Павло їх уже не відганяв. Я навіть запитав: чому він отих, на ґанку, шугнув, а цих ¦ ні? А він каже, — ті, мовляв, були сторожові, а ці — фуражири. По їжу прибули…