Людмила Когут - Сага про…

– Але що ж тут дивуватись?! наше село невелике та й ще яка ж далечінь до міста!? От молодь і повтікала звідси, як і діти самої покійної.

– Чистісінька правда, бо ж хотіла для своїх дітей тільки кращого. немає з чого чудуватись?! Ліпше в місті на чужій гілочці, ніж тут, у нашому задрипаному селі, у своїй кліточці. Я й сама, якби була молодшою, то кудись би чкурнула звідси, особливо взимі.

Жінки поруч тихенько захихотіли:

– Розмріялась! Дивись на неї! От Миколаївна була яка грамотна і то нікуди не втекла із села.

– Ой! А що ж вже вона і гарною була!!! та й виглядала завжди, як справжня директриса!

І все, про що люди шепотіли поміж собою, було цілком слушним. Христина Миколаївна була вчителем від Бога і собою гарна.

…Коли йшла селом, то було її видно здалеку. Всі зустрічні із захопленням на неї заглядались – беззаперечний керівник! Висока ставна жінка, гарна, із розумними та проникливими сірими очима і пишною зачіскою хвилястого русявого волосся, яке із плином часу стало зовсім сивим, але залишалося таким же густим, що їй могли позаздрити навіть молоді. Завжди її голову прикрашала вміло викладена акуратна копичка волосся, заколота гарними гребінцями, які були її єдиною жіночою слабкістю. Коли вона їздила у райвно на наради або в місто до дітей, то все купувала собі різнокольорові заколки та защіпки для волосся.

Вона керувала школою до сімдесяти років, крім того, викладала українську мову та літературу, а за сумісництвом – російську, вчителі якої чомусь не приживались у цьому неперспективному українському селі.

Приїхала сюди в давні сорокові роки з чоловіком та трьома маленькими діточкамипогодками, а з четвертою дитиною була при надії, вже тут і народила її, в цьому селі. Чоловік працював у колгоспі механізатором тракторної бригади, коли у п’ятдесятих набирали «добровольців і не тільки» на підняття цілини, він поїхав туди і невдовзі… пропав.

Діти на той час уже були школярами. Виховувала їх Христина Миколаївна одна, без чоловіка. З великими зусиллями, але успішно «поставила на ноги», вивчила, оженила і повидавала заміж. Два сини і дві доньки зараз зі своїми сім’ями приїхали до мами на похорон. Останній син, який народився в цьому селі, був пестунчиком у старших і таким залишився й досі. навіть на похорон приїхав пізніше, всі вже почали хвилювались, бо це не місто, де покійника могли забальзамувати чи покласти в холодильник моргу. Це село, тим більше надворі був червень, спека.

Ховали її на другий день, хоча в селі було заведено, щоб покійник у власній хаті був дві ночі. А тут не дотримали давніх звичаїв, бо померла вона від серцевого нападу і дуже опухла. Відспівали небіжку. Поминки зробили під хатою на подвір’ї, де зібралися родина, вчителі зі школи, сусіди, правління колишнього колгоспу та сільський священик.

…на початку її вчителювання школа містилась у старих панських покоях, переобладнаних під навчальний заклад ще з початку радянської влади, яка вперше «під радісні овації» прийшла на захід перед війною. Біля школи була маленька господарська прибудова, яка довгий час слугувала домом для її сім’ї. Коли в післявоєнні роки Христину призначили керівником, школа виглядала кепсько. Переживши війну, панський будинок постарів і частково зруйнувався, тож молода директорка мала широке поле діяльності, щоб усі ці руїни довести до ладу.

на службі Божій за покійною отець Михайло, її давній друг, за віком трохи старший від неї, зі щирим сумом у голосі пригадував, що її починанням не було кінця і краю, усе щось мудрувала та впроваджувала, залишила за собою світлий слід, хоча мала тяжке особисте життя, бо піднімати чотирьох дітей – не мед їсти…

на поминках односельці розповідали різні дрібниці з її життя, які їм запам’ятались, а діти та онуки слухали і пишались нею, хоча сьогоднішня подія була найсумнішою в їхньому житті.

У кінці звично заспівали «Вічная пам’ять», усі знову просльозились та розійшлися по своїх закутках. Залишилися тільки рідні, яких було чимало, діти із сім’ями, де в кожній було по двоє своїх дітей, деякі з них уже були одружені та приїхали зі своїми дружинами, чоловіками та маленькими дітьми.

Приголомшені незахищеністю людини перед смертю, вони, як ті вівці без пастуха, никали один поза одним подвір’ям, чіплялись якихось дурниць, переставляли з місця на місце тарілки, збирали зі столів брудний посуд та недоїдки і за цими дріб’язковими справами ховали свій біль. Вони не могли взяти до тями найголовнішого – не стало їхньої мами. В їхній свідомості не було місця для такої раптової трагічної втрати. У котрий раз повторювали ті ж самі розпачливі фрази: