— Оце так, містере Ерншо! — скрикнула вона. — Що це на вас наскочило, що ви таке вичворяете? Чи у вас заведено вбивати людей, тільки-но вони переступлять поріг? Ой, не буде мені добра з цього дому! Гляньте-но на цього бідолаху, він А ледве дише! Стійте, нікуди ви отако не підете. Зайдіть у дім, я вам поможу. Ось так, підождіть…
З цими словами вона несподівано хлюпнула мені за шию крижаної води і потягла на кухню. Містер Гіткліф пішов слідом, його раптовий вибух веселощів ущух так само швидко, як і почався.
Мені було погано, в голові паморочилося, в тілі відчувалася надзвичайна слабість. Хоч-не-хоч мені довелося згодитися провести ніч під його крівлею. Гіткліф наказав Зіллі дати мені склянку бренді і вийшов до кімнати. Покоївка, побідкавшись та втіливши в життя наказ хазяїна, після чого я трохи пожвавішав, повела мене спати.
Коли ми піднімалися нагору, покоївка порадила, щоб я заховав свічку і не шумів. Це через дивацтво хазяїна, яке стосувалося тієї кімнати, до якої мене вели: якби його воля, він нікому б не дозволив там ночувати. Я спитав чому. Вона відповіла, що не знає: вона тут лише рік чи два, а в цім домі відбуваються дивні речі, над якими вона старається не замислюватись.
Занадто загальмований, щоб виявляти подальшу цікавість, я замкнув по собі двері і роззирнувся у пошуках ліжка. Все умеблювання кімнати складалося зі стільця, шафи та велетенської дубової скрині, що під самою кришкою була оздоблена чимось на зразок віконець. Підійшовши до цієї споруди, я зазирнув досередини і побачив, що це своєрідна старовинна подоба ліжка-канапи, що було сконструйоване з метою служити окремою спальнею для когось із домашніх. Власне, воно нагадувало малу комірчину, а виступ під віконцями, вочевидь, слугував столом. Я відсунув бічну панель, увійшов, присвічуючи собі, та затулив вхід назад. Тепер я відчув себе надійно захищеним від чіпкого ока Гіткліфа, та й не лише від нього.
У кутку підвіконня, де я вмостив свічку, лежало кілька побитих цвіллю книжок; його фарбовану поверхню вкривали якісь видряпані написи. Ці писання, однак, являли собою не що інше, як одне й те саме ім'я, відтворене всіма можливими почерками: «Катрина Ерншо». Там-сям воно чергувалося з «Катрина Гіткліф» та «Катрина Лінтон».
В якомусь тупому заціпенінні я притулився чолом до вікна, а мій стомлений погляд і далі перескакував із одного слова на інше: «Катрина Ерншо — Гіткліф — Лінтон», доки очі не заплющилися самі собою. Та їм не судилося спочити й п'яти хвилин: своїм внутрішнім зором я продовжував бачити спалахи тріпотливих сліпучих літер, що складалися у слово «Катрина». Звівшись, щоб відігнати це настирливе видіння, я побачив, що моя свічка пломеніє у небезпечній близькості від однієї з тих спорохнявілих книжок і відчув запах паленої шкіри. Я поправив ґніт і, потерпаючи від холоду і невідступної нудоти, сів прямо і розгорнув на колінах пошкоджений том. Це виявилося Святе Письмо, надруковане старовинним шрифтом, від якого віяло пліснявою. На титульній сторінці було відтиснено надпис «Ex libris Катрини Ерншо» та дату — десь із чверть століття тому. Я згорнув книгу і взяв іншу, потім ще одну — і так, поки не переглянув усі. Бібліотека Катрини була добре підібрана, і стан книжок свідчив про те, що ними користувалися досить часто, хоча і не завжди за призначенням: жодному розділу не пощастило вберегтися від коментарів, написаних олівцем та чорнилом усюди, де знайшлося вільне місце. Одні з них нагадували просто уривчасті нотатки, інші перетворилися у справжній щоденник, нашкрябаний непевною дитячою рукою. Вгорі однієї чистої сторінки (що, вперше побачена, здавалася, мабуть, істинним скарбом) я з радістю угледів чудову карикатуру на друзяку Джозефа, виконану грубо, але досить майстерно. Миттєва цікавість й спалахнула в мені до невідомої Катрини, і я взявся розшифровувати її збляклі ієрогліфи.
«Жахлива неділя! — так починалися перші рядки. — Якби ж тільки тато знову був поруч. Мерзенний Гіндлі його не замінить, він жорстокий до Гіткліфа. Ми з Г. хочемо вчинити бунт — і вже зробили перший крок цього вечора.
Цілий день лило як із відра; ми не змогли піти до церкви, тож Джозефу довелося влаштувати проповідь на горищі.
І поки Гіндлі з дружиною грілися унизу перед затишним коминком і, можу заприсягнутися, займалися чим завгодно, окрім читання Біблії, Гіткліф, я та малий безталанний помічник плугатаря мусили взяти наші молитовники і видертися нагору. Коли нас всадовили в ряд на мішок зерна, ми дрижали від холоду і позіхали, сподіваючись, що Джозеф теж замерзне і відпустить нас заради власного блага. Та все марно! Проповідь тяглася три години; та й після цього мій брат іще мав нахабство вигукнути: «Що, так скоро?» Раніше нам завжди дозволяли гратися недільними вечорами, якщо ми тільки не здіймали галасу, а тепер досить просто захихотіти, щоб тебе поставили у куток.
Читать дальше