Оксана Калина - Старі-старі казки

Прибилось було наше Щастя, при чому усвідомлено, добровільно, до одного Суб’єкта. Що воно в ньому знайшло – невідомо, але ж недарма кажуть, що любов зла, полюбиш і шо попало. От Щастя й полюбило свого Суб’єкта, і причепилось до нього так, що й не відліпиш. А ви не знали? Щастя тулиться тільки до того, кого саме полюбить, підкупить його неможливо і приманить чимось теж. Воно саме обирає людину. А Суб’єкт чи то не зрозумів, чи то не оцінив, але на Щастя – нуль на масу. Сприймав його, як належне, не доглядав толком, уваги не приділяв. Забула сказати: всі Щастя володіють магічними здібностями і вміють перетворюватись на будь кого і будь що, в залежності від бажань і потреб людини. Наш Суб’єкт забажав, щоб це була жінка. Щастя й перетворилось на дуже симпатичну жіночку: очі кольору бірюзи, волосся біляве, як льон, ні худа, ні товста, все як кажуть при ній і на місці. Але не вгадало Щастя з образом, бо закохалось у Суб’єкта по самі вуха, а у закоханих, як відомо, мислительні процеси притуплюються.

Щастям, до речі, закохуватись заборонене згідно Трудової Угоди, яку вони підписують із Всевишнім. Щастя повинно бути об’єктивним, щоб не звалитись на голову тому, хто не знатиме що з ним робить.

Але в нашому випадку саме так і сталося. Щастя закохалося, а суб’єкт ним, чи то пак, нею, просто користувався. Нє, шо не кажіть, а все таки зручно, коли поряд з тобою бродить Щастя і віддано заглядає в очі! Щастя Суб’єкта доглядало, оберігало, захищало, вчило, провчало, але головне – любило! Що може бути ціннішим за це? Але, мабуть, таки є щось більш вартісне, бо Суб’єкт ринувся на пошуки іншого Щастя. А може у нього дійсно була потреба в іншому Щасті, спробуй, розберись в цих тонких матеріях.

Наше Щастя дуже тужило, змарніло, і наче аж вицвіло, бо Щастя харчуються енергією любові, натомість віддаючи вдвічі більше, а цієї енергії якраз і не поступало.

Може б Щастя й зовсім зачахло, але тут воно зустріло Пляшку Горілки.

– Тю! – сказала Пляшка, вислухавши історію Щастя, (бо їм теж інколи потрібно виговоритись), – ти якого дурня оце побиваєшся? Про теорію дзен-поху…му чула?

– Нє, – через соплі і сльози відповіло Щастя.

– Зара розкажу!

І Пляшка повідала Щастю основні принципи дзен-поху…му, головний з яких полягав тому, що потрібно забить на все, і прийде тобі щастя.

– Я і є Щастя, – рюмсало воно, – кому до мене йти?

Пляшка задумливо почесала пробку.

– Несостиковочка, – сказала вона і тут же просіяла, ніби її помили «Майстром Кліном», – значить, нада випить. Полегшає, гарантую!

Ох Щастя і набралося з Пляшкою на пару! І нарешті відчуло себе щасливим!

Воно лежало прямо на землі горілиць, дивилося в зоряне небо і співало на весь голос:

З тих пір так і повелося. Щастя – до Пляшки, набралися, відчули себе щасливими. Хоча Пляшці що? Їй і так ніколи сумно не бувало.

Щастя усвідомлювало, що робить неправильно. Але йому потрібне було психологічне розвантаження і релаксація, навіть така, неправильна. Щастя знало, що мине ще трохи часу, біль притупиться, рана загоїться, воно виздоровіє (бо Щастя, насправді, дуже сильні) і піде шукати нового – СВОГО – Суб’єкта. Щастя не можуть без людей, вони для них створювались Всевишнім.

А Суб’єкт що? Він теж шукатиме СВОЄ Щастя, може колись зустріне…

Десь далеко-далеко, точніше глибоко-глибоко, на дні океану (не так уже й важливо якого саме) жила була собі Золота Акула. Прозивала її так через те, що вона мала золоте волосся (не дивуйтеся, що у Акули було волосся, далі все дізнаєтесь) і очі кольору соняшникового меду. Була вона найдобрішої душі істотою, хоча цьому ніхто не вірив – ну як же, статус акули передбачав підвищену стервозність, зубастість і ще масу неприємних з точки зору общєствєнной моралі речей. Власне, Золотій Акулі було начхати на общєствєнную мораль, бо була вона дівчиною, як зараз прийнято казати, самодостатньою. Із тих, хто вміє дати раду самій собі, тим, хто поряд і взагалі, і взагалі – в горящую ізбу, коня на скаку, і все шо далі по тексту. Та все ж іноді Золота Акула задавалась питанням: ну невже рибам та всім іншим тварям морським, а також людям повилазило, і вони не бачать, що по натурі ніяка вона не хижачка, їй би книжки писати та пісні складати, розмишлять о вєчном, а тут… Нє, Золота Акула не харчувалась людьми, упаси Господи від такого, навіть не їла ні риби, ні м’яса, бо більш за всі ласощі любила морську капусту. Вона взагалі (але це було страшенною таємницею), була акулою лише на третину. От її баба була справжньою димерською (є така розвинута місцевість у південно-західній частині океану) акулою, потім вийшла заміж за морського окуня, а їх син, Акулин батько, взагалі одружився на німфі. Зовні Акула була схожа на свою красуню маму – німфу морську: мала дві руки, дві ноги, все як у людей. Та молва про те, шо вона акулячого роду, виявилась сильнішою за всі її зовнішні принади, тож ставився до неї морський і земний народ із пересторогою.