Оксана Калина - Старі-старі казки

Треба сказать, шо Ведмідь, хоч гультіпакою і бабніком не був, красивих жінок все одно любив. А хто їх не любить? Тож почав, як водиться серед багатеньких Буратінок, виписувать собі дівок із модельок. Вони, канєшно, були симпатичні, але коли одіті і накрашені. А роздягни – одні кістки стирчать, умий – брови та вії намальовані постікали і стоїть перед тобою гола бліда моль. І поговорить нема про шо: тряпки, манікюри, спа-салони. І в живопису ні хєра не смислять.

Приунили тут Ведмідь із Змієм, але модельок все одно виписували – вони таки певним чином скрашували їх чоловічу самотність. Да і модельки в накладі не лишались, бо Ведмідь не був жадіною.

Отак вони собі «страждали» з модельками і прямо не знали, як тих страждань позбутися, (бо не дуже й хотілося). Аж ось одного вечора у ворота Ведмедевого обійстя постукали.

– Та ну нах, – сказав випивший Ведмідь, заглядаючи черговій білявці в ліфчик у пошуках цицьок, – хай тулить дальше.

– А якшо то хтось такий же, як я? – возразив не менш п’яний Змій, – може людині нікуди податься? Одкрию.

– Як хоч, – махнув рукою Ведмідь.

Змій відчинив ворота і побачив перед собою жінку. Вона тримала за руки двох дівчаток, років шести-семи.

– Вечір добрий, – сказала жінка, – я чула, у вас тут робота є?

– Де чула? – з підозрою спитав Змій.

– Люди кажуть, – не злякалась незнайомка.

Змій уважно оглянув жінку. Бабець був, скажемо прямо, так собі, третього сорту, сіра якась вся, неказиста, замордована…

– Мам, – раптом запхикала одна з дівчаток, – їсточки хочу…

Змія як током вдарило.

– Нема куди йти? – спитав він жінки.

– Нема, – відповіла вона з гідністю, хоча губи тремтіли, – діти голодні.

– А сама? – спитав Змій.

– Обійдусь, – гордо підняла вона голову.

– Звати як?

– Марія.

– Ну заходь, Маша, будеш нам варити кашу, в хаті прибирать, посуд мить. Ми, з Ведмедем самі не справляємось, а у модельок до цього діла руки з сраки поросли.

Залишилась Маша у Ведмідя із Змієм – домашнім хазяйством заправлять. Іти їй і справді було нікуди: чоловік помер, дід з бабою теж, а свекруха з дому вигнала.

І ото дивина – з появою Маши та дітей у будинку якось посвітлішало. При зовнішній неказистості володіла Маша внутрішнім світінням – наче вогник горів у неї в середині, підсвічуючи очі, шкіру волосся. От бувають такі рідкісні люди-світлячки, чи сонячні зайчики, чи промінчики – як хочте, так і називайте. З такими тепло навіть у найхолодніший день.

Ведмідь, добрашись до худосочних модельських тілець спочатку на Машу уваги не звертав, хоча діти йому одразу до душі припали. «От собі б таких милих дівчаток народить», – не раз, в умілєніїї, думав він.

Змій, той швише зметикував, яке чудо їм в хату невідомо яким вітром занесло і почав до Маши клинці підбивать. Та не тут то було. Виявилась Маша міцним горішком, і не тому, що ціни не могла собі скласти, а з тої причини що й досі сильно горювала за покійним чоловіком. Один він у неї був на все життя. І такі дива ще трапляються.

А тоді й Ведмідь одного чудового дня розліпив очі і побачив, що Маша варта сотні модельок. Та й спротивіли вони йому, ляльки без мізків. Почав він і собі на Машу поглядувать. І шо? А ні хрєна. Закритою була її душа для них обох, хоча в плотській любові Маша Ведмедю не відмовила. Може боялася, щоб здому її не вигнав, хто зна…

І почав Ведмідь мордуватися від кохання, бо тіл він собі скільки хоч купити міг, а от серце та душа задорогі для будь якого гаманця…

До чого ця казка, може спитаєте ви? А до того, що колись на кожного Ведмедя знайдеться своя Маша і вже як влізе в душу, то витравити її звідти буде дуже тяжко…

Жило було собі Щастя. А ви думали, його не існує? Як би не так! Є воно, миленьке! Живе собі і здраствує! Взагалі, Щасть у світі багато. Вони бувають різного роду, вигляду, характеру. Та справа в тім, що всіхбез виключення Щастя мало не з самого народження починають займатися у бігових секціях. Спринтерів з них роблять. Попобігаєш за тим Щастям, доки доженеш! Для чого це робиться? Люди – цікаві істоти. Якщо отримують щось без зусиль, то не дякують за це Богу і долі, а сприймають як належне, і не цінять. Може тому?

Але наша казка не про всі Щастя, а про одне, особливе. Особливого в ньому було те, що воно кріпко здружилося з Пляшкою Горілки.

Справа в тім, що наше Щастя було не щасливе. Отож, яких тільки на світі чудес не буває, навіть не щасливі Щастя зустрічаються. А сумувало воно через те, що його не любили. Дивина, та й годі!