Світлана Горбань - Якщо подолаєш прокляття

Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, як крижана криця.

— Як ти тут опинилася? — процідив крізь зуби чаклун.

— Невже не можеш здогадатися, Вельфе? — зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.

Вельф потер прикрашений наруччям зап'ясток, скривив презирливо губи:

— Морельда передала тобі промінь Тровіка.

— Здогадався, — Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. — А сюди чого припхався?

— Приїхав за Віландою.

— Звідки знаєш, що вона тут?

— Відгадай і ти.

Огнеслава враз змінилася на лиці, почервоніла, її маленькі ніздрі вмить розширилися:

— Ти схопив Коріеля!

Тепер переможно посміхнувся він.

— Морельда навіть з того світу прокляне тебе! — від дзвінкого Огнеславиного голосу затремтіли ланцюги підвісного мосту.

— Я боюся її, як і тебе.

— Проте Віланди ти не візьмеш.

— Побачимо. У мене є час. Ти все одно не зможеш зробити її чаклункою.

— Чого ж ти не привіз Коріеля? Не встиг скалічити його?

Вельф натягнув повіддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:

— Твоя біда, Огнасю, в тому, що ти вважаєш себе чаклункою. Але ти звичайна дівчина, яка навчилася трохи чаклувати.

І швидко поїхав геть, челядники ледь устигали за ним.

Чародії ніколи не називали одне одного скороченими іменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертанні «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскільки вона не відповідала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячної міді свого волосся, і пильно дивилась услід вершникам у чорному.

Вона помітила, як Вельф озирнувся. Він обпік її своїм поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай ніколи не робив. Огнеслава різко крутнулась і зникла в отворі брами.

Зарипіли завіси, зачинилися ворота, повільно поплив угору важкий підйомний міст.

Бабуся розповідала. Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.

— Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоди, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.

І життя було непевне. Ніхто не розумів — до чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути. І коли нагрянули чародії, вони не злякалися. А чорноволосі чаклуни взялися за руки, обхопили землю і стисли її. І стрепенулася земля, і зіщулилась, і застигла навік у межах своїх, які ніхто ніколи не порушить, бо втратили чаклуни свою силу, та й лишилося їх небагато. І ті скоро згинуть, а світ стоятиме. Такий, як є, бо цього хоче Сонце.

Світ — коло священне.

А Сонце — коло, і ходить воно по колу. І світ — коло, і життя в ньому має йти по колу. Так є і так буде завжди. Коло — священне. Навіть безтілесні нічні духи це розуміють. Тільки чаклуни виявляють спротив, тому і прокляті вони, тому й приречені зникнути без сліду. Рано чи пізно змеле їх священне Коло на порох, який розвіє вітер. А світ стоятиме.

Диводан слухав і тішився: до чого ж бабуся мудра!

День догорав. Сонце, опускаючись усе нижче, почало набирати відтінків вечірнього полум'я. Повітря також змінилося, стало чарівно-тремтливим, кришталевим, неначе келих, з якого вилилися останні краплини золотого денного світла, а чорний трунок ночі ще не встиг наповнити його.

Степ німував, лише внизу, у глибокому рові під мурами замку дзюрчала вода.

Вельф самотньо стояв, схрещеними руками щільно притискаючи до грудей свій чорний плащ, і думав про одвічну приреченість: свою, Авілара… і про нічних духів.

Авіларом його земляки називали свою країну. А себе — авіларцями.

Колись то був могутній численний народ. А тепер залишилося троє — він та двійко його племінників. Віланди ніколи не бачив: Огнеслава примудрилася сховати її в замку тисячолітнього Тровіка, наймогутнішого з магів. Вічного, мов ті скелі, серед яких таївся. Напророкував Авілару неминучу загибель і терпляче чекає розв'язки. Незбагненний, страшніший за будь-яких духів, нічних чи пекельних.

Найголовнішою своєю чеснотою авіларці вважали абсолютну відразу до будь-якої неправди. На їхню думку, лише дикуни могли принижуватися до ганебної брехні, але не горді чародії. Ось найголовніше кредо, якому навчали дітей, тільки-но ті починали спинатися на ноги. Ніколи не лукавити. І сховати свої думки від сторонніх. Не дозволяти чужим читати їх.