Олесь Ульяненко - Знак Саваофа

Андрiй побачив його тiльки через рiк пiсля описаних подiй. Лаврентiй якраз влаштувався сторожем на ковбасню, що попiд урвищем. Того дня стояло сонце, вулицi лежали прямi, без тiней, тiльки ворушилася ледь-ледь пилюка. Лаврентiй, оперезаний мотузком, що слугував йому за ярмо, тягнув центральною вулицею вагончик, такий, якi стоять на будiвництвi. Вiн iшов прямо, не сутулячись, тiльки обливався рясно потом. Вiн iшов, як кiнь, як худоба, з потухлим поглядом, здавалося, завмерлим i безучасним до всього, що дiялося навколо. А навколо з прочинених кватирок, дверей, ворiт почали з'являтися розплилi вiд полудневої спеки обличчя, а затим з дебiлкувато усмiхненими фiзiономiями радiснi до святкового повилазили мешканцi. Однi тикали пальцями, iншi аж поприсiдали вiд реготу. Мiстечко пiдозрiло ожило; навiть загавкали блохастi собаки, пускаючись кола бiля прогнилих смiттєбакiв. Лаврентiй тягнув на горбу своє житло. Дiльничний трахкав по педалi мотоцикла, який нiяк не заводився, а коли нарештi зафурчав, то розстрига вже порiвнявся з ним, витер пiт носовичком, i тiльки зараз всi побачили на ньому лавсановi зеленого кольору штани i картату сорочку, видно вiдразу, що з чужого плеча. Вiн усмiхнувся, скинув мотузку i бадьорим кроком пiдiйшов до дiльничного. Витягнув папiр, складений учетверо, i вручив мiлiцiонеру Силцi, худому, з довгим червоним носом. Силка вже хотiв вiдкрити рота, але благоговiйно зиркнув, ткнувши носом, як вказiвником, у папiр. Беззвучно виматюкався. Iнцидент було вичерпано. Лаврентiй накинув мотузку i потягнув свою буду далi, очевидно, в бiк ковбаснi. Так вiн i запам'ятав цього чоловiка, що викликав у ньому якийсь щемкий жаль, коли бачиш перед собою людину зi змарнованим життям. Лаврентiй викликав у нього повагу. Андрiя щось захопило в ньому, i десь вiдчув, як свiт починає набирати зовсiм iнших обрисiв; навiть смак вiтру, води, щоденних вправ у читаннi, дрiбного туркотиння на вулицi, все мало iнший запах, iнший колiр, iнший смак; це було i вiдчувалося так, начебто ти власноруч здираєш шкуру зi свого тiла. Проте люд вичiкував, поважно вихiдними днями воссiдаючи на узганках, попиваючи пиво та гризучи тараню. Вони так влаштованi: кожен думає, що iнший помирає щасливiшим за нього. Себелюбиве свинство наповнюється спочатку злобою, що потiм вилiплюється у заздрiсть. Потiм вони довго товчуться в баговиннi своїх безпросвiтних днiв, доки не вiдшукають об'єкта, винуватого за невгамованi пристрастi. Глупо думати, що вони його вiдразу знищать; зi смаком, розкладаючись у власних грiхах, блюючи вiд власного смороду, вони смакуватимуть жовч своїх претензiй, притлумлених калiкуватих бажань. За вiдсутнiстю Бога, вони вибирають когось, що в їхнiй уявi не менше, нiж скинутий Господь, а тому складають вину на нього за нещастя бути народженим на цьому шматку болота, що кишить червами переситу, а не достатку. Потiм, вже пiсля чаду, вони таки згадують, що Бог є. На цiм i полишають, заспокоївшись, виторгувавши на день перепустку вiд сiрчаної безоднi. Десь таким каменем був для них Лаврентiй. До нього тяглися, як до далекої невiдомої зiрки, але з однiєю думкою, як поцупити i шмарконути об стiну, i блискучими вiд захвату очима спостерiгати, як скалки розлiтаються урiзнобiч. Людина звикла бачити собi подiбних, але коли у її прагматичнiй та рацiональнiй головi це не вкладалося, то вона, пiдсобиравши пiдупалi сили, лiзла в iнше життя, як свиня у чужу грядку. Потiм були напiвзабутi, дуже давнi та древнi турботи, де вони ставали заручниками власної моралi. Звiдти не було iншого, нiякого виходу, - всi дверi наглухо зачиненi. I тодi, в цьому затхлому просторi, вони починали свiй життєвий танок, який нагадував конвульсiї натовпу в газовiй камерi. Але про це пiзнiше, бо Андрiй ще не мiг, та й навряд чи зможе подолати тупiсть народного заблудства, а тому наша перша спроба описати його стан буде дещо примiтивною.

Вiн стояв непорушно; перед ним лежало жовте блюдо передмiстечка, з акуратними одно- i двоповерховими будинками, з крутим спуском наприкiнцi дороги, де висiло уполовинене сонце в порцеляновому тазку неба. Андрiй майже нiчого не пам'ятав, окрiм тих будинкiв, залитих золотистим сяйвом, i як вiн пiшов додому, не вiдомо чому зачманiлий, а потiм приїхав батько на вантажiвцi i взяв його на двiстi двадцять четвертий кiлометр копати червiв. Вони гуцякали на вантажiвцi битою дорогою, повз кiстковий завод в синьому димку, повз старий млин, що буденно колись муляв око, а зараз наближався чорною велетенською громадою; вони проскочили його швидко, у склiп ока. Степ почався вiдразу. Жовта, шовком, колихка трава аж до горизонту. Тiльки чорний, майже iграшковий квадратик свинарника. Вiтер забивав гудiння траси. I бiлi, мов гори рафiнаду, хмари йшли низько над землею. Було вiтряно, трохи прохолодно. В кабiнi лежала книжка без обкладинки, i батько, зловивши його погляд, сказав: «Так, то вона… Нарештi вона…» I далi вантажiвка мчала, з кожним поворотом колiс наближаючи чорну рахубу свинарника. Тхнуло солодко бензином. Потiм все зупинилося, наче впало, i вiн стояв та дивився, як бiлий рафiнад хмар тане за горизонтом. Вiтер перемiнився, - дмухнув запахами перегною, гумовим духом пари, що йшла вiд свиней. Андрiй зiщулився, сковтуючи солодкаву вiд запахiв слину, i залiз назад до кабiни. Вiн почав листати книгу, намагаючись щось вичитати, але нiчого не зрозумiв. Поклав назад. З'явився Льопа, - маленький, з вузькими плечима i широким задом. Його обличчя нагадувало зморшкувате яблуко, з цяточками сльозливих водянкуватих очей. Слiпаки зависали по кутиках. Штани, особливо матня, були заяложенi до блиску. Вiн щось писнув, аж тiльки за кiлька секунд вiтер донiс: