Олесь Ульяненко - Знак Саваофа

- Холодно. Увiмкни обiгрiвач.

- Так, - тiльки i сказала. Додала: - Зараз на дачу.

Не хочу в той свинюшник. Треба розслабитися. Так багато всього сьогоднi вирiшилося.

Чорна нiч гула пiд тугим вiтром. Вучєтiч нюхав кокаїн. Йому не хотiлося говорити, але вiн набрався духу i запитав:

- Де Душечка Гоша?

- Повинен бути на дачi. Скорiше за все, вже там, - вiдповiла Iлона.

- Ну й осiнь, - знайшовся Вучєтiч.

- Вiн мертвий? - несподiвано запитала Єва.

- Мертвiше не буває. Мертвiший за всiх своїх предкiв.

Чумирло.

Другу половину весни Лаврентiй долiковувався у соснiвськiй лiкарнi. Лiкарнею називався одноповерховий сарай сiрого кольору, що колись призначався для «хiмiкiв» та «зекiв», але якось воно повелося, що туди i надалi запихали найупослiдженiших громадян, а ще далi, з iнфляцiєю, добру частину передмiстя. Лiкарню ту називали «пiдаркою» або собачим мiсцем. Собачим його називали тому, що мiсцина ця невiдомим чином приваблювала з усiх закутiв собак для злучок. Ще в повоєннi часи мiсцева пацанва задля розваги розстрiлювала з рогаток i самопалiв псiв та сучок, що нюхалися i лигалися на пустирищi в незвичайно великих кiлькостях. Трохи пiзнiше, коли на пагорбi пiдняла стiни ця знаменита будiвля, хворi визбирувалися на крихiтних балкончиках, щоб половити гав та потiшитися собачим щастям. Вони курили, з вiдстороненим виглядом чудувалися одноманiтностi природних методiв. А от чому «пiдарка», то, напевне, з великої неприязнi до самої лiкарнi, а ще, можливо, причиною назви стала репутацiя головного лiкаря Миколи Санича, зовсiм бездарного, але з великими естетськими уподобаннями i непомiрною любов'ю до осiб чоловiчої статi.

Половину весни за перегородкою, якраз поруч з лiжком Лаврентiя, Микола Санич содомствував з молоденьким батюшкою Єпiфаном, якому власноруч висмикнув на пальцi ноги врослого нiгтя, i тому той вже другий мiсяць знаходився на стацiонарному лiкуваннi. Вони пронизливо пищали, мов тi щурi, часто пристрасно шепотiлися, майже захлебуючись, iнодi iстерично лаялися, галасували переважно вночi, коли збуджувалися до неймовiрного; тодi з-за тонких картонних перегородок чулися кiнокартиннi айки та зойки. Цiлi тиради слiв, що нагромаджувалися купою, перемiшуючись з дивними екзотичними назвами, соснiвським, навiть столичним мешканцям незрозумiлими, як назви кратерiв на Мiсяцi, i знайти їх все одно, що нужник на Хрещатику за нiчного часу. Микола Санич мав зовсiм не естетичну зовнiшнiсть: кавалки сiрки вилазили з вух, кущистi нiздрi, сльозливi вибалушенi сiрi очi, рiдке сиве волосся, котре вiн намагався вифарбувати у каштановий колiр. Єпiфан був худеньким, майже пiдлiтковим, зi впалими грудьми, рiденькою борiдкою, сумирним поглядом свiтло-карих очей. Вдень вiн щось набожно бубонiв на своєму лiжку, а вночi вештався, мов той сомнамбула, вузеньким коридором з прогнилою пiдлогою, вiконцем, що слiпо мружилося десь пiд самою стелею. Єпiфанiй у лiкарнянiй їдальнi отримував найкраще. Тому попа недолюблювали. Особливо двi дебелi, мов кимось однаково злiпленi, бабери - Нiна та Ася. Здоровi, тiлистi, весь час пiт лився з них градом, тримаючи по бiлому батону в руках, вони гучно, крiзь набитi роти, на всю палату перегукувалися, закiнчуючи кожне сказане речення «тю-ю-ю-ю, ти глянь, яке чмо». Чутливий Єпiфанiй оте «тю-ю-ю-ю» приймав на свiй рахунок. Проходячи до своєї окремої кiмнати через палату, перегороджену ширмою, - одна половина для чоловiкiв, друга - для жiнок, - вiн прискорював крок, i його щоки, й так червонi, робилися буряковими; вiн тупив зiр, трусив рiдкою борiдкою i щось швидко-швидко говорив. Лаврентiя ж поклали так, що лiжко його стояло на розхрестi, i йому хоч-не-хоч, а випадало бути свiдком усього лiкарнянського життя. Старiючи, Микола Санич починав якусь зовсiм незрозумiлу вовтузню: то затiвав ремонт, то переставляв убоге начиння, то бiгав на пошту, добиваючись чогось вiд центру. Тодi Єпiфанiй з тоскним виглядом ходив з палати в палату, нервово потрушуючи борiдкою. I весь час старанно молився. Молився вiн досить своєрiдно: просив у Творця смертi ворогiв Великої Росiї, особливо щоб вiн своїм перстом покарав папу римського, усiх унiатiв, проклятих бандерiвцiв, мельникiвцiв, петлюрiвцiв, нацiоналiстiв, Америку. I до того щирi його були молитви, що вже через два тижнi Нiна та Ася пiдiбралися до нього та сповiдалися у своїх грiхах.

Так Єпiфанiй здобув прихильнiсть у слабкої половини барака, що чомусь називався лiкарнею. Микола Санич пiряв примiщенням, несподiвано зупинявся посеред палати, наче громом уражений, пронизливо дивився на батюшку, а потiм шепотiв: «Ах Єпiфаша, Єпiфаша, я вже й забув про тебе… Лапочка. Скоро я. Не сердься…» Нiнка, найдурнiша з бабiв, проковтнувши кавалок бiлого батона з маслом, загугнiла: «А про шо ето он?…» Очi у неї пiдозрiливо звузилися, вона мiряла Єпiфашу злим поглядом, нiчого не пробивалося в її черепi, Нiнка заспокоювалася, пам'ятаючи батюшкине благословення.